27 - 11 - 2021

Давньослов*янські боги за Велесовою книгою

З давніх-давен відомо, що, вибираючи богів, народи обирають свою долю. Яку долю собі (а отже, і нам) обрали наші пращури, яким богам поклонялися, яку віру сповідували? На жаль, на ці запитання історична наука досі не дала аргументованих і переконливих відповідей. Наші історики без докорів сумління спокійно послуговуються примітивно перекладеними грецькими джерелами і, по суті, підспівують тим, хто споганює наших Прабогів, нав’язуючи своє розуміння бога.

Завидющі сусіди з гористих і посушливих земель півдня прагнули володіти багатими степами і змальовували тих, хто на них мешкав, дикунами, головорізами та відступниками. Тактика, що й згодом для загарбання українських земель використовуватимуть і північні сусіди: Мазепа – зрадник, самостійне українське селянство 1920-х – ворог народу, ОУН-УПА – убивці…

Влескнига доволі докладно описує віру, яку сповідували наші предки перед християнізацією. Це була дивовижна релігія – сонцесяйна і життєстверджувальна. Нічого подібного до: „Любіть світ зелений і життєдайний!” (д. 25), що берези то обереги, а дуби – опора неба („ті діброви – божі Берези і неба Дуби на ниві Дажбовій” д. 31) ви не знайдете в Біблії. Немає і того, що наші предки – це наші боги, що „Душі пращурів світять зорями нам од Ірію” (д. 1).

Безсумнівно, така віра заважала тим, хто хотів створити кумира в особі людини-царя і нав’язати його масам, щоб за допомогою нього підкорювати світ.

Укри-руси навіть не дозволяли собі зображувати богів у людській подобі, щоб комусь не закортіло ототожнювати себе з ними. Для них боги – надприродні явища, вони їм уявлялися певними символами та образами. А самих себе вони вважали синами Божими. То чи могли сини Божі дозволити собі людські жертвоприношення? В жодному разі. Називаючи скитів такими, що жертвують богам людей, греки намагалися відвести від себе подібний гріх.

Доволі точне визначення обом релігіям дав один із перших дослідників Влескниги Борис Ребіндер: „Греки, уявляючи своїх богів безсмертними, наділяли їх людськими вадами. Це дозволило їм створити дуже цікаву мітологію, яку так знають і люблять на Заході. А боги слов’ян були вищими істотами, позбавленими вад. Тому слов’яни мали не мітологію, а релігію”.

Що ж це за така велична релігія, за що її так нещадно нищили? Що то за боги, яких так боялися? Велесова Книга дає чіткі відповіді на ці запитання і не треба, як папуги, повторювати за кимсь різні брехні чи висмоктувати щось із пальця. Звернімося до цього геніального твору

Ми „не мали богів, окрім Вишень і Сварго, а вони суть множества, бо Бог є Один і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества і не говорить, що мали богів многих. Бо це світло Ірію йде до нас, і будьмо гідні Його”, читаємо на д. 30. То не просто боги, наголошує д. 26, то „суть отці наші, а ми сини їхні”. Їй вторить д. 38А: „Всяк рід мав Щурів і Пращурів, які померли перед віками цими. То їм, богам, почитання маємо дати, і од них радощі маємо”.

Як бачимо, укри-руси не виокремлювали себе від богів, вони для них пращури, батьки, а отже, вони продовжувачі їхніх справ, вони відповідальні за свої дії перед ними і перед майбутнім. І не важливо, хто з тих пращурів-богів старший, а хто менший. Бог один, хоч і називають його різно: „щодня до Бога звертаємося, як на світ стає: його ж називаємо Перун, Дажбо, Хорс, Яр та іншими іменами” (д. 4Г). Наші предки і не намагалися когось виокремити серед них, бо „Якщо ж трапиться якийсь блудень, що захоче порахувати богів і відділити від неба, то вигнаний буде з роду” (д. 30), не потрапить він в Ірій, країну своїх пращурів-богів.

І все-таки, хто вони, наші Боги-пращури?

Богумір, або Бог Ум Ір (тобто Бог Ум з Ірію/раю – небесний), ніколи не згадувався раніше як Бог. Але ВК (д. 22) називає його Богом-Творцем, чоловіком самої Матері Небесної Слави і батьком родів руських (д. 9А), Бог мудрості, який від неба науку давав (д. 22) – бог ума, або Всевишній розум. Про існування такого бога свідчать також „архіви” Кам’яної могили-Гелікону (поблизу Мелітополя). Її дослідник Анатолій Кифішин виявив там „священні таблички шумерів Ум”, у яких богом-Пращуром був Д умузі. Згадаємо також одну із назв Зевса – Умбрій, давньоєгипетського Атума (очевидно, тато Ум), догонівського (республіка Малі) Амма, “що надав світові руху і форми”. Не виключено, що бог зміни пір року в римлян Верт умн також одна з назв бога Ума – той, що розумно й уміло вертить землею. Довідники пишуть, що римські селяни свято дотримувалися прадавніх заповідей доброго царя-бога Н ума, а це історична особистість [101, т.1, с. 130]. Зайняти трон, до речі, його просив не хто-небудь, а Велес – нащадок Татія (першого тата). Так що найвірогідніше Нума (Ум) нічого немає до римлян.

Ім’я Бога Ума збереглося в словах колегіум (коло Ума), розум, кумир, дума, бумага (матеріал, на якому фіксують розумні думки), гуманність, умілий, ойкумена, у назвах міст: українського – Умань, хорватського – Умаг, етруського – Руселум. В деяких мовах ум (ом) перекладається як людина: італійською – ”ом”, французькою – „ль омм”, іспанською – „омбре”. А на нашій землі в Геродотові часи мешкало плем’я умбрів, або оумванів. Наше Поділля латиняни називали Аксіар ум.

Однак найавторитетнішим з-поміж богів був Сварг, Сварго, або Сваргор (“святий”, “високий”, “небесний”) за аналогією з Хатгор, Гор. Він “Отець, а інші суть сини”, – зазначено у тій самій д. 22. Він саме Небо (Сва), бог-т ворець, бог с вітла і вогню, бог Пра ви, Я ви і На ви, яких „маємо за істину, і ця істина наша переборює сили темряви і до блага веде” (д. 15А).

Очевидно, що насправді на науці про Праву, Яву і Наву формувалося українське Православ’я. Бо саме у вірі Сварга знаходимо конкретне тлумачення Прави, поняття “Муж Правий”, згадку про клятву Праві, стезю Прави, путь Праву, смерть Праву. Сварг – це реальна історична особа. За „Оповідями Захарихи”, він перший цар Оразької (Роської) Землі, тридцять років він також управляв Єгипетською землею, бо “там усе непорядно було”. І не дивно, що в древніх мітах-пам’ятках натрапляємо на пастуха корови Іо, яка потім народить володаря Єгипту Епала. Ім’я цього пастуха Арго. Арго мав аж сто очей, отже був всевидючим, тобто богом і царем Св арго. Тибетські Лами вважаються безкінечним втіленням усіх попередніх Будд, називаючись Авалокітешвара, що давньоукраїнською мало б перекладатися: авало (ов) – “перший, верховний”; кіт (кит) – “сильний, великий”; швара (свар) – “святий, небесний”.

Сваргор також бог шлюбу, бог Роду, бо це „перший Пращур” (15А), „Дід Божий, який тому роду Божеському є началом і всенькому роду криниця (джерело – С. П.) вічна” (11А). В т. зв. грецькій мітології відповідником йому є Зевс, хоча, читаючи його ім’я справа наліво – „све”, бачимо, що цей образ прийшов до Греції з наших земель.

У низці книжок цей бог подається як Сварог, але у Влескнизі читаємо тільки Свар, Сварг і Сварго. Назви українських населених пунктів підтверджують правильність саме такого прочитання: Сваричів, Сваркове, Сваром’я, Свариж, Сварині, Сварицевичі; прізвища – Сварин, Сваринюк, ім’я Свирид. У жодному з них немає ріг. У російській мові від бога Сварга збереглося слово “сварганіть” (створити), яке колись використовувалося і у нас. Індуська мітологія, яка бере початки із наших земель, саме у значенні неба має Сварга. Як бачимо, і тут немає ріг. Сваргору присвячувалося свято Різдва.

Свентовенд – Бог, що став Правою і Явою , через нього наші предки пізнавали світ, він оберігав їх від Нави (11А). Він же Суронж/Сурож (д. 4Г і 31) і навіть Зоребог, бо зірки утримує (д. 11А). Тобто очевидно, що під цією назвою приховується той самий Сварг, неспроста Свентовенд та Перун „обоє удержані в Сварзі”. Свентовенд також одна із назв Дажбога, більше відомий як Святовид або Світовид, хоча, вірогідно, правильніше – Святовіт (Святий Вітець). На честь Свентовенда-Святовіта будувалися пам’ятники, храми, називалися гори та гаї. Зокрема, в давньоруському місті Вільно (нині Вільнюс), як свідчить Микола Аркас, був пагорб Свентірозі, на якому стояла литовська святиня. “Тут у дубовій пущі горів невгасимий вогонь “зніч”, тут тоді жив і найстарший жрець Криве-Кривейте” [4, с. 95]. Саме сюди переніс свою столицю з Новгородка великий литовський князь Гедимін. У Львові донині збереглося невелике капище у вигляді овалу, яке називається Святовидове поле.

Ще-бо зберігаємо (пам’ятаємо – С. П.) патаре (батька – С. П.) Дія, оскільки той особливим є і стоїть напроти Матері. Був він із приходом до Крони” (д. 30). Перекладачі (і я також) перекладали останнє слово як „джерело” (ототожнюючи його з криницею), але згадаймо мітичного Крона, як батька Зевса (грецький варіант Дія). Очевидно, що правильнішим буде Крона як дерево життя і Дія-Див з Матір’ю треба вважати першим віттям на кроні нашого Роду – це подружня пара. Тобто вони стояли біля витоків життя на землі – Дій+Діва=Рід.

Дія-Див, за О. Знойком, – це небо, чоловічий початок Всесвіту. В давніх мітах він фігурує, мабуть, також під іменем сина Прометея Девкаліона. Греки розповідали, що в Прометея був син Еллін і він, нібито, став засновником роду еллінів. Але, якщо ми довели, що елліни насправді це наші олени, то жодного стосунку до греків він не має. Див-коло (Девкаліон) врятувався від всесвітнього потопу лише зі своєю дружиною Піррою (ПЕРшою матір’ю), вони відродили життя на землі. На сьогодні, на жаль, Дія (принаймні у нас) забутий Бог, хоча в сиву давнину його іменем навіть було назване одне із кримських міст, також його іменем – діадемою – називалася наголовна пов’язка царів та волхвів, а греки свого Діоніса створили з нашого Дивоносія. Символом Дія-Дива, як і символом Влеса, був Дідух (Дія Дух) – сніп жита, яким славили Святвечір, на Черкащині і нині печуть дивень-калач для молодої, на Галичині в деяких місцях дивницею називають макітру, а на Полтавщині в місті Кременчук донині знають Диївську гору, колись священну для наших предків. Ще на початку минулого століття напередодні Великодня на Поділлі біля храму палили вогонь і підтримували його щонайменше до закінчення Великодньої служби – цей обряд називався Діяння. Щодня десятки разів ми заходимо в різноманітні приміщення через двір і двері (дивері), що також названі іменем Дива-Дия, бо він був охоронцем житла...

Іван Франко не знав про Влескнигу, але з якихось інших джерел йому було відомо і про Дія-Діда, і про Ладу-Праматір. У повісті „Захар Беркут” читаємо: „Він (Захар Беркут – С. П.) повідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як три святі голуби – Дажбог, Світовид і Перун – сотворили землю з піскового зерна, як Дажбог три дні шукав на дні безодні, поки знайшов три зеренця: одно зерно пшениці, друге жита, а третє ячменю – і дарував їх першому чоловікові Дідові та його жінці Ладі; як Перун дарував їм іскру вогню, а Світовид – волосинку, з котрої за його благословенством зробилася корова й пастух, що його назвали Волосом”.

Дажбо – “душі пращурів суть, які світять нам зорями од Ірію”, син Сварго, Творець яйця (світу-життя) і Землі (д. 1), яка насправді має форму яйця, також дід і Отець русів (д. 1, 25). Сивий Яр (д. 11Б) – „був прадідам нашим і нам є вуха та очі” (д. 12). І навіть Словен, як зазначає Боянів гімн, теж Дажбо:

Князь наш Словен очима сіяє —

влітку Сонечком припікає,

довкруж його кметі витязі Яра —

білі місяці Білоярови!

Як не викидали наших древніх богів із християнської літератури, а все ж дещо можемо знайти і там. Зокрема Іпатієвий літопис від 1114 р. також говорить про Дажбога як сина Сварго: „Сонце царь, син Сваргов, єжє єсть Даждьбог”. Не раз він згадується і в „Слові про Ігорів похід”. Дажба ототожнювали із Свентовендом, бо дощ. 11А наказує, що „найперше Триглаву поклонятися маємо” і називає цих три голови: Сварга, Перуна та Свентовенда. Але на дощ. 25 автор до Триглава відносить Сварга, Перуна і Дажба.

З повісті І. Франка „Захар Беркут” можна довідатися, що святилище, де вшановували Дажбога, називалося контина, головним священним предметом його був опуклий камінь із золотим обручем. З грецьких мітів відомо, що титан Прометей носив на руці золоте кільце, в яке було вставлено камінь із тої скали, де він терпів свої багатовікові муки. Отож очевидно, що цей камінь і контина є давніми символами дателів життя на землі.

Дихання Дажбо – це життя всього живого (54, 38Б). Дажбо (або Сивий Яр) удержує в собі Хорса, Велеса і Стриба (11Б), які відповідно опікують по чотири місяці: посіву та росту, врожаю і скотарства, холоду та морозу. А це, зокрема: Вишень – два перші місяці року (рік розпочинався 22 березня за сучасним календарем) і Леле – два наступних теплих місяці; Літиць – два спекотних місяці літа і Радогощ (буквально – “раді гостям”, коли вже є чим пригостити) – два післяжнивних місяці; Календо – два місяці, які “коло нове дають” (сонячне) і Кришень – два останніх місяці року (криша, верхівка року). Вони відповідно творять: Білояра (або Ярбога, також Овена) і Ладо, Купало (Купалва) і Сіниць, Житниць і Віниць, Зраниць і Овсєниць, Просиць і Студець, Лідиць та Лютець – це покровителі 12 місяців року (див. с. 97).

Всі ці божества творять наш календар, або Коло, що дає божу силу (д. 1), і, навпаки, божа сила (ті, хто стоять на чолі місяців) творить річне Коло та утримує світ у відповідному порядку.

Тлумачать ім’я Дажбога по-різному, хоча український народ його пояснював просто і, мабуть, найдостовірніше – той, хто покриває благодаттю, ДАЄ добро і здоров’я, дає ДАХ. Свято Дажбо-Яра – це Великдень.

Велесу (Влесу-Волесу-Волосу-Уласу) особливе шанування. Неспроста йому присвятив свою книгу автор. Він – „пристанише сили нашої”, він опікується господарством – пасовищами, врожаями і скотиною, навчив пращурів землю раяти (д. 20 фр.), піднімає воєводу Суражієвого (тобто Сонце – д. 3А), а вночі світить (д. 8(2) і приносить дітей на продовження роду (д. 16А). Це, по суті, чоловічий аналог матері-Берегині. На його честь названі сузір’я Волосожари-Тур і Волопас, і, мабуть, їх мають на увазі, коли йдеться, що Велес світить уночі. Від Велеса-Волеса пішли: волхви – “ті, що волю хвалять/славлять”; назва першої господарської та адміністративної одиниці Руси – волость і, навіть, скандинавська пророчиця Волюспа та легендарний шотландський герой Волос. На Іванофранківщині, зокрема в Надвірнянському районі, є річка Велесниця, села Нижня Велесниця, Лісна Велесниця та Волосів.

Відповідь на запитання, яким наші предки уявляли бога Влеса, варто шукати в т. зв. грецьких джерелах, які привласнили чимало наших пам’яток і пам’ятників. Очевидно, це поєднання образу людини (бо вона господар) і тварини (бо вона приборкувач її). Зокрема Влес – це кентавр – наполовину людина наполовину кінь – той, хто охороняв живий товар і його власників (або напівлюдина-напівбик). Що кентавр представник нашої землі, говорить і саме слово: кен – кінь, якого людина впер ше приручила на території древньої України, і тавр – мешканець цієї території. Привертає до себе увагу й те, що в основі імені наймудрішого з кентаврів Хірона лежить архетип батька Орія. Нагадаємо ще, що Хірон-Хорон був учителем Геракла, Ахілла, Ясона, Одісея. Страждаючи від невиліковної рани, безсмертний Хірон хоче померти, але він мусив передати комусь своє безсмертя і для цього він обрав Прометея. Всі ці герої та півбоги, нібито грецьких мітів, тісно пов’язані саме з українською (скитською, троянською) землею, а не грецькою. Свято Влеса-Велеса припадало на кінець жнив.

Перун (згадується також як Перунько та Парунь) – син Дажба (д. 23), громовержець і Бог боріння (війни) – д. 11А, покровитель дощових днів, переможець засухи. Це про нього казали, коли гриміло: “Бозя калачі везе”, бо за громом приходив дощ, який ніс життєдайну вологу і щедрий врожай хліба. Він же Інтра й Ондере. Його змальовують „златоусим”, але насправді він „златоустий”, бо громи і дощі він пускав устами, а не вусами. Золотовусим був Влес, як покровитель женців і пастухів. Перун також покровитель знань, адже автор книги Ілар Хоругин називає його провідником русів по Стезі Прави, яку треба розуміти як науку Божу. Саме Перун послав людям з неба перші письмові знаки – руни, про що свідчить його ім’я: “той, хто передав руни”. Недарма він і злато рунний (д. 11Б), недарма його також ототожнюють з Інтра, який „Веди знає” (д. 31). Не зайве ще раз згадати легенду Івана Франка, де Перуна названо одним із творців Землі.

Бог Перун доволі давній – під іменем космічного велетня Пуруші він згадується в „Рігведі”, якій до 3 тис. років. Старі історії (легенди) в індуїзмі також називають за його іменем – пурани. Цілком можливо, що Перун згадується також в імені мітичного Гі періона – батька Сонця Геліоса, Місяця – Селени і вранішньої зорі Еос.

Сьогодні в Україні свято Перуна дехто відзначає 20 липня, просячи у нього дощу. Однак це пора жнив, і наші предки ніяк не могли просити в цей час дощу. Отож вшановували Перуна, очевидно, вже після жнив, під сівбу озимих – десь 8-15 серпня за нинішнім стилем. Цей період у календарі наших предків називався громичем.

Мати Сва (небесна-свята) Слава – дружина Бога Ума, Мати слов’янських родів. Богиня перемоги, Берегиня, заступниця, захисниця, віщая Птиця: „Ми на землі, як згі, зникнемо в пітьмі, ніби ніколи не існували на ній, та слава наша дійде до Матері-Слави і пребуде в ній до кінця кінців земних і інших життів” (7Є). Вона ж Магура (мати-гора), Зоря сонця, Зоря Красна, Ясна, Лада, покровителька Рожаниць – божеств, які опікуються народженням і людської долі. Якщо Дія-Див, за О. Знойком, – це чоловічий початок Всесвіту, то Лада-Діва (Мати Слава) – жіночий. Не дивно, що в деяких давніх обрядових піснях вони поруч:

А ми просо сіяли, сіяли,

Ой, Див-Ладо, сіяли, сіяли...

До речі, одна з представниць готської королівської династії (V ст.) мала ім’я Матесвенті – “мати небесна, свята”. А в “Листах до Ока Божого” (русів до хазар) Мати Свята називається “панусі”, все-одно як у сучасних українців – матуся.

Образ богоматері-птиці був поширеним на Україні з часів Трипілля, коли фігуру жінки вінчала голова у формі кола-диска з довгим великим носом, що нагадує пташиний ніс. У деяких замовляннях образ богоматері донині називається білою птицею.

Овен (також Ясун-білояр) – тотем поклонників Сонця. Перед походом руське військо мало піти до храму і разом з благословенням волхвів отримати голову Овна. Її тримали на високій палиці – раменах і її не можна було втрачати в бою. Молилися Овену аж до 11 століття нашої доби, про що свідчить церковний указ князя Володимира в Х ст. про заборону молитися „под овином, іли в рощенії, іли у води” (Е. Голубинскій “Історія русской церкві” І, с. 625). Значно раніше про нього, як про символ вождів, писав інший наш великий предок – Гомер. Він порівнював з Овеном богосвітлого Одіссея: „...немов той Овен, він шеренги війська обходить. Справді-бо він таки на барана густорунного схожий, Що крізь отару проходить численних овець срібнововних” (“Іліада”, Пісня третя, 195). А ось що знаходимо в Пісні сьомій (468 і 469): „Евней, син Ясона, люду вождя, з яким Гіпсі піла його породила”. Тобто Овен (Евней) – син Ясона (Ясуня) і, мабуть, Гіп ерохи ся Пала (Пал-Піл – ім’я батька). Принагідно зазначимо, що ім’я Ясон означає “ясний, сонячний”.

Очевидно, що Овен – це “перший”. І слово “ авангард”, яке вважають французьким, є похідним саме від нього. Не випадково також старий баран-вожак називається “ архаром”, бо він старший, бо він йде попереду, тому й одне із давніх значень слова арго – ”святий”.

Вишень – “посланець з вище”. Як бачимо з д. 30, прирівнюється до Сварга, але на д. 15Б читаємо про нього як про посланця Сварго: „Вишень іде на хмарах до нас і каже: „Діти, городіть град ваш і кріпіть його, бо будете оточені по весні іншими ворогами, і боротьба буде ваша люта та кріпка. Оце Сварг послав мене до вас...” Вишень також опікується першими двома весняними місяцями і недарма етимологічно так подібні слова Вишень-Весна. Свято Вишеня, очевидно, відзначали в пору цвітіння вишні. Іменем Вишеня названо одне із сіл на Уманщині – Вишнопіль, місто під Києвом – Вишгород...

На кількох дощечках згадується божество Інтра: “Магура співає пісню небесну до січі, а та птиця од Інтри йде, а Інтра був і пребуде до віку. Інтра, як і Парунь, своєю зброєю б’є ворогів до землі і приводить Яр-овена на лани (6Г). “І той Інтра прийде до нас, аби ми зберігали силу до трав і стояли твердо за кмето своє. Оберігатиме сила божеська нашу, і будемо непереможні в полі стояти (8(3). Хай святиться ім’я його Інтра, бо то є наш Бог серед богів і Веди знає. Тож оспівуймо і Його. Од нього маємо стада худоби, і бродять вони захищені від зла саме ним” (31).

На запитання, що це за „Бог серед богів”, який возноситься над іншими праукраїнськими і праслов’янськими богами, відповідає дощ. 31: „Дитиною прийшов він із землі оріїв до краю Інського” (вірогідніше, Сіндського). Тобто, предки русів занесли ім’я свого бога в Приазов’є, де мешкали сінди, а звідти його ім’я пошириться далі на південь. У нас воно, мабуть, було – Три (Трійця), в сіндів – Інтра, а в давніх іранців – Митра.

І тут не випадково подається світлина із зображенням Митри. Маю переконання, що це бог, який втілює святу Трійцю – Отця, Сина і Святого Духа. Обґрунтування цьому такі: ПЕРША фігура – це сам Бог-Творець, або Сонце (від його голови відходять промені), той, хто карає (у руках для цього він має палицю). Біля його ніг бачимо такий самий знак птаха в польоті, що зафіксували на поховальній урні наші предки трипільці в ще ІV тис. до н. е. (див. с. 118). Птах цей накриває Коло Сваргове із 12 променями, що символізують місяці року (на пам’ятнику бачимо лише половину). Схожий до цього Кола знак був державним знаком князя Святослава.

ДРУГА фігура – Син Божий, або намісник бога на землі – людина, цар. Він має на голові символ Сонця – коло, а під ногами у нього звір. Тобто людині – Сину Божому, надається влада на землі.

ТРЕТЯ – це Дух Святий, який твориться із душ полеглих за землю і волю народу. Йому Син Божий віддає шану відповідним знаком – вінком у формі кола. У цієї фігури немає обличчя, а під ногами бачимо обриси померлої людини.

Отже, це Митра – ми троє, Трійця.

Землебог – Бог землі і всього живого на ній. Це ще одна назва Дажбога, бо знаємо з дощ. 1, що „Дажбо створив нам яйце, що є Світ-Зоря, яке нам сяє, і в тій безодні повісив Дажбо Землю нашу...”

Числобог – той, хто лічитть наші дні (д. 11Б).

Вергунь, Вергунець – божество благодатного дощу і датель врожаю (д. 30).

Білобог – уособлює ту половину року, де більше світлових годин, Чорнобог – темних.

Дуб – Бог сну, спокою, роздумів і відпочинку (д. 11Б). На дощ. 31 дубові та березові діброви називаються нивою Дажбожою. Як і Сніп, символ Сваргора: “вогнище творили Дубу та Снопу, які є суттю Сварга пращура нашого” (д. 15Б).

Сніп – божество сили, єдності й достатку (Дідух – дух Дія, або Коляда). „То Влес учив праотців наших землю раяти і зерно сіяти, і жати віна-віночі на полях страдних, і ставити Снопа до огнища ( до житла), і шанувати його, як Отця Божого” (8(2). Порівняймо філософію наших мудрих предків із сучасною: вони ставили на Святвечір сніп жита – символ життя, ми ставимо ялинку, з якої роблять вінок на могилу загиблих.

Семург (в оригінальних текстах ВК Семирегл Семярегель). Нарешті за допомогою Влескниги довідуємося, що Семург-Огнебог – це Бог домашнього (сімейного) вогню, і дивно, чому його (як і Бога Ума) ніхто не помічав раніше. Адже це той, хто „гризе дерево і солому та огнекуделицю розвіває вранці, вдень і ввечері” і кому дякували „за сутворені борошно і питво”. Його „єдиного” „зберігали в попелі, а тоді дули, щоб горіло, прийшовши в домівки свої” (д. 31).

Очевидно, що Семург є прообразом єврейського семисвічника.

Язень – божество відкритого вогню, вогнища (30). На дощ. 31 згадується віщий вогонь, який облаштовувався в кожному селі та місті і біля якого відправлялися релігійні потреби.

Борей (Борич) – Бог північного вітру, дув звідти, де жили бори-боруси.

Обідоносиця – буквально “та, що носить корону-обід”, можливо, тут мається на увазі Сонце (у санскриті апіда – корона, архетип „ап” також міститься в багатьох назвах наголовного вбрання: папаха, шапка, капелюх, каптур, капюшон). Водночас Обідоносиця розуміється такою, що може тримати “обиду” – образу за зраду.

Распря та Усобиця – темні сили розбрату, підозр і ворожнечі (8).

Жаля, Желя – божество суму, жалю та болю (д.8, 25, 37А).

Карина – божество плачу і покарання (д. 8, 25).

Горинь – божество горя та суму (д. 25).

Яма – Бог смерті, його символом є ворон: “сей огидний Яма жере убитих, а ці ворони виїдають очі їхні” (д.28).

Мара, Мор (Морок, Морена) – божества, які приносять нещастя, хвороби та голод (д. 4Г, 23, 28, 37Б). Одна з них згадується в Біблії, де апостол Павло (1 кор. 16:21-23) закликає прийти Мару і здійснити його прокляття на тих, хто не любить його Господа: „Привітання моєю рукою Павловою. Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий! Марана га! Благодать Господа нашого Ісуса нехай буде з вами!” ( га – прийди, гайда).

12.07.2012   Сергій Піддубний

 

Підготовлено за книгами: Сергій Піддубний «Код України-Русі» та «Ілар Хоругин. Влескнига»