СЛОВ'ЯНСЬКЕ СВІТОВЕ ДРЕВО ЖИТТЯ

Категорія: Богорозуміння і Світогляд
Опубліковано: Неділя, 27 липня 2014, 13:42
Перегляди: 2996

Світове дерево, Вічне Дерево Життя - уособлення єдності усього світу, своєрідна модель Всесвіту й людини, де для кожної істоти, предмета чи явища є своє місце. Це також посередник між світами - своєрідна дорога, міст, драбина, якими можна перейти до світу богів або в потойбіччя. Про древо життя у світі створено безліч легенд, казок, цей символ знайшов відображення в орнаментах багатьох народів. Символ Світового дерева в міфологічних уявленнях багатьох народів, зокрема, й українців, слугував своєрідним зразком космоустрою, переходом від хаосу до упорядкованого світу.

 

 У давньому Ірані вірили, що священне дерево росте біля джерел Ардвісури. На ньому нібито жив цар птахів Сенмурв, який розсипав насіння по землі. Інший птах відносив насіння до джерела, з якого пила зірка, що осипала землю дощами. З дощем насіння поверталося назад у землю. Символ світового дерева - це образ утіленої родючості, жінки, Богині-Матері. Природа, мати всього живого, і є древом життя. У зображеннях (на вишивках, писанках, тканих рушниках і килимах) образ жінки пов'язується зі знаком дерева; вона зливається з ним, а іноді повністю його замінює. 

У слов'янських фольклорних текстах часыв Ведичної Русі зазвичай у цій ролі виступають Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, яблуня. Три основні частини світового дерева пов'язані з різними тваринами: гілки та вершина - з птахами (сокіл, соловей, див), а також із сонцем і місяцем; стовбур пов'язаний із бджолами; корені - зі хтонічними тваринами (змії, бобри). За допомогою світового дерева моделюється потрійна вертикальна структура світу - три царства: небо, земля та пекло, четвертинна горизонтальна структура (північ, захід, південь, схід, чотири вітри); життя і смерть (зелене дерево, яке росте і цвіте, та сухе дерево). Світ здавався слов'янам дуже схожим на яйце. Посередині слов'янського Всесвіту розташована сама Земля, як жовток у яйці. Верхня частина "жовтка" - наш Живий світ, світ людей. Нижня частина - Світ Мертвих, Країна ночі. Для того, щоб потрапити туди, треба перетнути Океан-море, що оточує Землю. Або прорити колодязь, і камінь буде падати в цей колодязь дванадцять днів і ночей.

 Навколо Землі розташовані дев'ять різних небес. Кожне з дев'яти небес слов'янської міфології має своє власне призначення: одне - для Сонця та зірок, інше - для Місяця, ще одне - для хмар і вітрів. Сьоме небо слов'яни вважали "твердю", прозорим дном небесного Океану. Там зберігаються запаси живої води, джерело дощів. На будь-яке небо потрапляють завдяки Світовому Дереву, що пов'язує між собою Нижчий Світ, Землю і всі дев'ять небес. Світове Дерево схоже на величезний дуб. На цьому дубі зріє насіння усіх дерев і трав.

У міфах слов'ян збереглися легенди про дуби, які існували ще до створення світу. В українських колядках співають про те, що в той час, коли не було ані землі, ані неба, а тільки одне синє море - повітряний океан, - серед цього моря стояли два дуби, а на дубах сиділи два голуби. Голуби спустились на дно моря, дістали піску та каміння, з якого й утворились земля, небо і небесні світила.

Слов'янська казка розповідає про дуб, який виріс до самого неба. Поліз старий на те дерево, ліз він ліз і заліз на небо. На небі сидів півник-золотий гребінець, який у вогні не горить, у воді не тоне. Ще там стояли чарівні жерновки — емблема весняної грози, яка дає землі родючість, а людям - їх насущний хліб. Слов'янські боги збиралися під Світовим деревом, щоб вирішувати долі людства. Слов'яни творили суд і правду під старими дубами і глибоко вірили, що всі вироки, які проголошено під сінню старих дубів, виголошено завдяки навіюванню божеств. Багато властивостей світового дерева зберігає не тільки дуб, але й осика. Осика рятує від чаклунів, упирів та відьом, які грають роль, похідну від Змія-Велеса. Змій-Велес висмоктує молоко-дощ із небесних корів-хмар. Слово "Бог" у всіх слов’янських мовах має загальний індоєвропейський корінь: "Богават", "Бог-вана" - вічна істота. Поява пантеону богів у слов’янському язичництві стала наслідком його тривалої еволюції.
В найзагальнішому вигляді еволюцію слов’янського пантеону дослідники уявляють так: спочатку у праслов’ян були поширені давні анімістичні культи, потім (у трипільський період) настала черга аграрних культів, пов’язаних з боги нею Матір’ю-Землею; з II тисячоліття до н.е. почали формуватися культи чоловічих божеств, що уособлювали собою Всесвіт.
Один із головних богів давньослов’янського пантеону Перун - подібний до античного Зевса, бог грози і блискавки, чиїм атрибутом був дуб. Поклоніння Перуну (або божеству, яке виконувало в пантеоні подібні функції) сягає ше індоєвропейських часів. Ретельні лінгвістичні спостереження дають вагомі підстави вважати, що в індоєвропейських космогонічних м іфах про утворення світу внаслідок запеклої боротьби бога-громовика зі змієм, який викрадав худобу, світло і воду, виконавцем головної ролі був прототип саме Перуна.

Однак начолі давньо-слов’янського пантеону він став не стільки через свою надзвичайну могутність, що переважала силу інших богів. Тут вирішальне значення мали, очевидно, суто політичні міркування. Авторитет Перуна, що зайняв перше місце в пантеоні язичницьких богів, служив ідеологічним обгрунтуванням військово-політичної влади князя і його військової дружини. Тому центрами культу Перуна були Киш Новгород. Стрибог, Дажбог і Хоре були дуже часто згадуваними небесними богами, відомими нашим предкам досить тривалий час—зперед-скіфського періоду (І тисячоліття до н. е). Вони виступали гарантами мирної хліборобської праці. Стрибог - Повелитель небесних стихій - Про поширення культу Стрибога красномовно свідчать географічні назви: ріка Стрибозька на Київщині, село Стрибож на Житомирщині. У той же час немає ніяких достовірних відомостей про те, що наприкінці X ст. у пантеоні князя Володимира Стрибог виконував які-небудь важливі функції, крім представницьких. Можливе протиставлення Стрибога як бога темного і буремного неба і Сварога (санскр. сонце) як персоніфікації ясного, спокійного неба, батька Дажбога.

 Однак в останні століття слов’янського язичництва і період двовір’я, два світлих божества злилися для своїх шанувальників воєдино, хоча досить ймовірно, що свого часу і Сварог, і Дажбог були окремими божествами, уособленнями конкретних світлих сил природи.

Дажбог - бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, які сонячне сяйво несе з собою людям. В одному з давньоруських літописів міститься розповідь про те, як за часів Сварога люди навчилися кувати зброю і оволоділи ковальським мистецтвом, а у "Слові о полку Ігоревім" русичі прямо названі "дажбожими онуками". В українських народних колядках Дажбог-Сварог виступає заступником весілля і шлюбу, особисто зустрічаючи князя-жениха на світанку під час сходу сонця. Зрозуміло, що на честь цього бога називали багато городищ, наприклад, сучасне селище Савара на р. Рось.

 Хорс - бог самого сонячного світила, котре щоденно виконує свій шлях на небосхилі на конях і лебедях, схожий за призначенням на грецького Геліоса. Очевидно також, що відбувалося зближення й об’єднання в очах віруючих язичників функцій Хорса і Дажбога, подібно до того, як у Єгипті були об’єднані Гор і Ра, в Греції - Геліос і Аполлон. Сімаргл, або Сімургл (Переплут) - божество іранського походження, бог насіння і посівів, адже саме Сімарглові зороастрійський Ахурамазда доручив охороняти небесне дерево з насінням всіх корисних рослин (у християнстві, очевидно, для ефективнішого виконання своїх охоронних функцій, він перетворився на диявольського змія).

Виглядав Сімаргл як крилатий пес, таким його і зображували на стінах Борисогл ібського собору у Чернігові і різноманітних предметах домашнього ужитку та ювелірних прикрасах. Сімаргл через своє "іноземне" походження досить швидко (у XII-ХНІ ст.) зник не тільки з пантеону, а й з народної свідомості. Ім’я єдиного жіночого божества в язичницькому пантеоні давніх слов’ян Мокоша походило від слова "кіш" або "киш", яким називався плетений кошик для зерна. Мокоша відома як головне божество трипільців як богиня родючості, богиня землі, що дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю. Провідне значення землеробства в господарстві давніх слов’ян пояснює, чому протягом кількох тисячоліть Мокош зберігала почесне місце в пантеоні давньосло-в’янських богів. Супутницями і помічницями Мокоші були Лада і Леля.

 Велес (Волос) (індоєвропейське походження від кореня "вел", "вол") - традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі та ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики). Проте, є вагомі підстави називати Велеса більш значним за своїми функціями богом, ім’ям якого русичі недарма неодноразово клянуться поруч з іменем Перуна при укладанні мирних договорів з Візантією. В останніх дослідженнях Велес постає перед нами як бог миру, тобто водночас заступник сільської слов’янської громади, її території та господарства, підтримувач злагоди, гармонії між суспільством і навколишнім світом.

 Для широких верств населення Давньоруської держави IX-XI ст.ст. Велес був тим же самим, що й Перун для правлячої князівсько-боярсько-дружинної еліти.

Бог Рід (Святовид) і пов’язані з ним рожаниці в образі зоряного неба і зірок уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог і богині долі. Як прояв життєдайної, родючі сили, що просякає, породжує увесь світ, слов’янський Рід був ближче усього до індійського Брахми, єгипетського Осіріса, давньосхідного Ваала.

 Добре відомі нам за етнографічними джерелами Коляда, Ярило, Купайло відповідали кожній з трьох найважливіших для життя природи і ведення господарства позицій сонця. їм були присвячені радісні і веселі народні свята. Коляда уособлював собою зимове сонцестояння, після якого починалося пробудження природи, що обіцяло майбутній врожай і статок. Ярило (давньослов. яр, ярий, вищий прояв плідної або відтво-рювальної сили природи,землі, худоби, людини)зазначенням був близький до бога Ладо. Власне кажучи, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога.

Купайло (Купало), як засвідчує назва найзначнішого язичницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досягнення сонцем найвищої сили та могутності. Жива і Мора (Морена) - боги життя і смерті. Жива уособлювала собою красу, юність, любов, природну родючість, Морена - хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем - смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена - дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього в’янення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, з’являлася на святі Купайла.

 

Тригла́в - божество слов'ян, а точніше божественний принцип триєдності світу. Він є чи не найменш досліджений з усіх слов'янських божеств. Великий Триглав включає в себе множинність інших Богів, які, в свою чергу, складають малі триглави. Найдавніші зображення Триглава, їх вік п'ять тисяч років, були знайдені в долині ріки Інду і в ведійській релігії звалися - Трімурті. Це була чоловіча постать з трьома обличчями і рогами. Слов'яни в образі Триглава бачили триєдність Богів: Сварога, Перуна і Святовита, які насправді є язичницькою Трійцею.

 Побутує думка, що християнство запозичило культ святої Трійці саме з язичництва, адже це вірування є набагато старше від християнської догматики і за яке сперечалися єпископи ще на Нікейському соборі в 325 році. Давній хронікар Еббон про значення Триглава писав: він має три голови, «бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля». Троїсту природу Триглава ще іноді пояснюють через поняття трьох сфер буття, які мають відповідну символіку, відображену в Дереві Життя: коріння - покійні Предки (Нава), стовбур - живі люди (Ява), крона з гілками й листям - світ Богів (Права). Деякі дослідники пов'язують ще Триглава з божеством Трояном, що фігурує серед слов'янських богів. Це звичайно не весь пантеон богів але ми торкнулись сакрального стержня та головної гілки світового древа слов'ян