15 - 12 - 2017

Як вільних українських козаків зроблено кріпаками

Але це було більше болюче для старшини, простому ж народові Петро 1 допік іншим, почав роздавати землю своїм московським панам величезними шматками; цілі повіти подаровані були в Чернігівщині московському генералу Меншикову за те, що він зруйнував і вирізав Батурин, гетьманську столицю...

Таким робом завелись у нас великі московські пани, що й досі володіють тисячами та десятками тисяч десятин. На сотницькі уряди Петро, помимо гетьмана і ради, призначав усяких розбишак та здирщиків, що страшенно мордували і оббирали людей.

Всередині XVII віку, се було 250 років перед тим, був такий час, коли український нарід, здавалось, здобув собі все те, чого добивався кри­вавою боротьбою довгі роки: він зробивсь паном своєї долі, міг сам рішати свої справи по власній волі, до його перейшла вся земля, і одвічна мрія українського народу жити вільним хліборобом, «без холопа та без пана», здавалось, вже справдилася. Тоді-то склалась велична пісня: «Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас на Вкраїні!».

Але не довго прийшлось втішатись українському народові волею тією. Не зміг він її вдержати в своїх руках, а ті, що мусили дбати за його долю, ті що стояли на чолі його, не зуміли йому допомогти. Ось коротка історія того, як український нарід визволився з-під польського панування, як виборов собі волю, як, з'єднавшись з народом московським, знову її згубив...

Року 1648 Богдан Хмельницький, оголошений запорожцями гетьманом, розпочав повстання проти поляків. Своє повстання Хмельницький почав по­переду з запорожцями, але скоро до нього пристав увесь український нарід на всьому просторі земель, заселених нашими людьми, і цей могутній рух цілого народу й дав йому спроможність побити військо польських панів.

Одначе Хмельницький не розумів в ті часи, яка сила стоїть за ним, не зрозумів також народного бажання стати цілком незалежним вільним хазяї­ном на своїй землі, і через це, умовляючись з польським королем під Зборовим, задовольнився тільки тим, що число українських козаків було збільше­не до 200 тисяч. Уся ж головна маса селян, що проливала свою кров у бо­ротьбі за волю, мусила повернутися до своїх старих панів і по-старому відбувати панщину. Але нарід, знищивши панство, не згоджувався повертатись у тяжку неволю, і знов почалась війна з ляхами. Піл час цієї війни року 1654 Хмельницький увійшов у спілку з московським урядом.

Прилучились українці до росіян, як рівні до рівних, як вільні до вільних. Переяславська умова признала непорушними ті стародавні порядки та зви­чаї, які були тоді на Україні. Усі були в ті часи вільними, і ніхто не смів ніко­го присилувати ні до якої праці, найбільша власть у краю належала військовій раді, що вільними голосами обирала гетьмана, усіх урядовців та старшин.

Хоч московський уряд і обіцяв не зачіпати вольностей і прав українсько­го народу, не втручатися до його внутрішніх справ, отже, присягти на се не схотів. Московські бояри (пани) хоч і списали на папері у Переяславі усі ті права українського народу, але про себе думали, що згодом треба ті права перекрутити і завести на Україні такі порядки, як і в Московщині. Така вже здавна була вдача московського уряду чи то, як кажуть, політика, що в кож­ному краї, який Москва до себе прилучала, вона потроху касувала вольності і нищила місцеві порядки та заводила такі, як у московській державі.

Не встигли українці оговтатись у своєму новому становищі, як москов­ський уряд почав напосідати на українців. Хоча Переяславська умова не да­вала права московському цареві держати військо, проте уряд московський розставив свої гарнізони на Україні у Києві, Ніжині, Чернігові та Переясла­ві, а московські воєводи почали втручатись у місцеві українські справи.

Між тим почалась знов війна з поляками. Під час цієї війни українці встиг­ли придивитись до московських порядків і зрозуміли, яка велика різниця між життям на Україні і в Московщині. Та до того ж росіяни, що поналазили на Україну, дивились з погордою на українців, як на недолюдків; а мову, звичаї та порядки наші стародавні почали переробляти на свій лад.

«Наступала чорна хмара,

Настала ще й синя.

Була Польща, була Польща,

Та й стала Росія», - каже тодішня пісня народна.

 

Побачили українці, що Москва не менше лиха заподіє Україні, як поляки, і почали тоді кращі сини народу українського дбати про те, як знову вибитись з нової неволі. Знову почалась війна, але вже з Москвою. На лихо не було між українцями згоди; до того ж між козацькою старшиною багато було крутіїв та зрадників, що дбали тільки про про влас­ну користь. Се були дуже сумні часи для України; москалі, ляхи, татари та турки палили тоді цілі села, городи або забирали людей у неволю. Нарід прозвав цю добу «Руїною». Року 1767 польський та московський уряди умо­вились між собою, так що лівобережна Україна та Київ зостались за Моск­вою, а правий берег Дніпра знов мав одійти до Польщі.

Українців навіть не спитали, чи вони згодяться, щоб їх рідний край був розшарпаним надвоє; обидва уряди бачили, що нікому не можна подолати українців, поки вони держаться вкупі в одній державі; як їх не дави, вони швидше засіють кістками свої лани, аніж згодяться гнути шию у чиїмсь ярмі. Тепер же, розірвавши Україну надвоє, легше було полякам управитись з ук­раїнцями на правому березі Дніпра, а москалям - на лівому.

Знущання та утиски польських панів на Правобережжі викликали велике народне повстання, що зветься Коліївщиною. Це повстання було задавлене московськими військом, що прийшло на поміч польським панам.

А як же жилось людям нашим на лівому березі Дніпра під московським Урядом? Після умови року 1667 до Москви одійшла Гетьманщина. Тут люди жили під управою гетьмана і старшини, яких хоча й обирали українські ко­заки, але чим далі, то все більш обрання се залежало від московського уряду. Московські воєводи засіли по усіх значних українських городах, а до Батурина, де жили гетьмани, прислали два московських полки, начебто для обо­рони гетьмана, а на ділі для догляду за ним. Опираючись на військо, воєводи чим далі, тим більш втручались до внутрішніх справ українського народу Підкупляючи одних, залякуючи других, вони примушували нарід обирати гетьмана та старшину, прихильну до московського уряду; а ворожих йому гетьманів вони скидали з посади і засилали у Сибір. Вони почали також ро­бити заходи, щоб знову завести панство на Україні, що було знищене під час війни з поляками.

Почали тоді вилазити з своїх закутків пани чужоїди і поспішали з про­ханнями до царя, щоб він повидав їм грамоти на маєтки. Царський уряд охо­че видавав такі грамоти. А змосковлений гетьманський уряд і собі почав платити за службу не грішми, а землею, даючи маєтки, млини та луки, і зва­лись вони «ранговими» маєтностями, себто такими, що видавались на відо­му посаду. Коли умирали або кидали посаду, то ті маєтності переходили до других. Скоро змосковленій старшині забажалося повернути ті маєтності у власність собі повну; вона почала звертатися з проханням до царя закріпити їх за її родом назавжди.

Таким чином царський уряд почав стверджувати за старшиною право володіти маєтками, а незабаром став і просто роздавати землі на Вкраїні уся­ким панам. І насунуло тоді усякого панства з Московщини, і почало воно, наче павутинням, обплутувати наш нарід, з погордою дивлячись на голоту або «чернь» козацьку.

Нарід не міг бути байдужим до цього.

По різних кутках України зчинялись народні бунти проти панів та мос­ковських воєвод. Українська старшина також була ворожа деспотичній Москві. Отже, прилучитись знов до Польщі було неможливо, як показала справа гетьмана Івана Виговського, який ще року 1659 задумав був злучити знов Україну з Польщею, хоч і на корисних для нас умовах; та нарід не схотів і слухати про те. Отож українська козацька старшина почала міркувати про те, як би з своєї гетьманщини зробити самостійну Українську державу. Про це найбільше дбав Іван Мазепа, що, спираючись на козацтво та на вольно-любиве Запоріжжя, думав здобути для України державну самостійність. Саме тоді в початку XVIII віку московський цар Петро І почав війну з шведським королем Карлом XII .

Мазепа і ще декотрі з козацької старшини рішили, що тепер, мовляв, на­став слушний час відокремитися від Москви і за підмогою шведів утворити самостійну українську державу. Року 1708 Мазепа закликав був Карла з військом на Україну, обіцяючи, що український нарід повстане і допоможе йому побити росіян. Ті гадки Мазепині не справдились, бо нарід не зро­зумів, куди він кликав його, і не пішов за ним; пішла за ним тільки старший

та частина козацького війська та ще запорожці, що були дуже обурені втру­чанням московського уряду у їхні справи. Шведи і українці були розбиті в нещасливій Полтавській баталії року 1709, Мазепа і Карл мусили тікати до Туреччини. Справа визволення України загинула, зате цар Петро узяв Украї­ну в свої цупкі пазурі.

Почалось для України лихоліття, і надовго приборкано було їй крила. Цар Петро поклав собі не тільки знищити самоуправу або автономію України але й знесилити її так, щоб вона ніколи вже не спромоглась була випростатись.

Перше-наперше прийнявся він був за старшину. Раніш, як було сказано уся старшина вибиралась на раді і неодмінно з своїх же українців. Тепер же гетьмана і полковників почав призначати московський уряд.

Але це було більше болюче для старшини, простому ж народові Петро допік іншим, почав роздавати землю своїм московським панам величезними шматками; цілі повіти подаровані були в Чернігівщині московському гене­ралу Меншикову за те, що він зруйнував і вирізав Батурин, гетьманську сто­лицю.

Таким робом завелись у нас великі московські пани, що й досі володіють тисячами та десятками тисяч десятин. На сотницькі уряди Петро, помимо гетьмана і ради, призначав усяких розбишак та здирщиків, що страшенно мордували і оббирали людей. На Україні стало постоєм стотисячне москов­ське військо, і український нарід мусив достачати йому харч і всякі припаси. Щоб знесилити нарід, Петро посилав українських козаків на тяжкі роботи в далекі краї, як-от копати Ладозькі канали недалеко від Петербурга, де вони тисячами гинули од холоду, хвороб і тяжкої каторжної роботи, посилав їх в далекі і тяжкі походи в Персію. За кілька років загинуло коло 20 000 наших українських козаків, а ще, може, стільки зробилось немощними каліками. Петро старавсь вибити з українських козаків вояцький дух, козацьке завзят­тя, старавсь посилати їх не на війну і не за рідний край, а на тяжкі та ганебні роботи. Через усе те українські козаки почали ненавидіти свою службу і за­писуватись у селяни, в піддану якого-небудь значного пана, щоб тільки не нести своєї тяжкої служби.

Руйнуючи достатки українського народу, цар Петро пильнував підтяти і його духовний розвиток. Почали забороняти друкування книжок нашою мо­вою, наших вчених освічених людей переводили з України до Московщини.

Але все ж таки в середині XVIII віку українські селяни не були ще таки­ми кріпаками, як московські селяни. Ще скрізь люди пам'ятали, як вони були вільними козаками та боролись за свою волю та землю. Ще існувало Запо­рожжя, куди сміливіші люди могли утікати і тим визволялись від панського та царського гніту. Сей останній захист від усяких утисків муляв очі мос­ковському урядові, і цариця Катерина звеліла зруйнувати Січ. Сталося це року 1776.

Запорожці виселились були до Туреччини, а землю їх - теперішню Катеринославщину і частину Херсонщини - цариця пороздавала усяким пройдисвітам та німцям, сербинам та іншим переселенцям, що їх закликала була вона на Україну з усяких земель, все те для того, щоб швидше приборкати вільних українських козаків. А щоб винищити й тінь української само­стійності та убити в народі всяке поривання до волі, Катерина завела кріпац­тво на Україні. З того часу викохане на Україні московським урядом панство могло вже «законно» володіти потемками колишніх вільних українських ко­заків, борців за волю та людські права, продавати їх, наче худобу, на базарах, одривати дітей від родини, засилати в Сибір, віддавати у москалі, людським потом і кров'ю наживати багатство та розкошувати.

Таким чином, з кінцем першої четверті XVIII віку на Вкраїні можна до­бачити дві супротилежні сили: з одного боку чужинецьке панство (здебіль­шого московське, але між ними були зайди з усяких народів: волохів, сербів і т. ін.), а з другого - українська козацька старшина.

Українська старшина, дбаючи про свій власний добробут і панування, все-таки раз у раз відчувала свого єдність з народом (поспіль українським) і через те обстоювала автономію (Переяславські статті) України, борючись проти заборчих заходів російських царів (партія Мазепи і наказного гетьма­на Полуботка), тим часом, коли чужинецьке панство, нічим не зв'язане з народом українським, дивлячись на всю Україну тільки як на можливу здо­бич, Із усієї сили підпирало російський уряд, бо добачало в йому свого за­ступника і оборонця своїх інтересів.

В сій боротьбі між українською стар­шиною і чужинецьким панством - поспільство українське (простий нарід) сливе не приймало участі, бо не розуміло ані її значення, ані ваги побіди своєї старшини. Зоставшись без підтримки народної української маси - ук­раїнська старшина надармо боролася проти двох ворожих їй сил: земельно­го панства, що вже звало себе українським, і російського уряду, що невпин­но провадив заборчу політику. Найкращих, най енергійних, найсвободолюбних українців арештовано російським урядом, закидано до тюрем, засилано на Сибір, таким чином цілі родини українських патріотів винищувано, з ко­ренем убивано. Слабша й гірша частина української старшини, бачачи сум­ну долю своїх товаришів і бажаючи зберегти своє життя, відступала від сво­го народу, скорялась російському урядові і прилучалася до панства. Як тільки се сталося, що з-поміж українського народу нікому стало боронити авто­номії України, швидко панство вкупі з урядом російським завело свої поряд­ки. Вони навіть силоміць почали повертати українських козаків у своїх підда­них, бо своє українське військо їм тепер було непотрібне - од чужого нападу обороняв московський уряд, а щоб втихомирити селян, коли ті почали б проти панів повставати, теж можна було москалів прикликати.

Автор: Микола Міхновський