21 - 07 - 2019

Патріотизм і Націоналізм

Дмитро Донцов. "ЗА ЗЕМЛЮ І МОРЕ"

А найкраще потверджує се українська історія. Бо завсігди, коли з новими силами зривалась у вишину Україна, завсігди рвалася вона і до моря. За незалежність від Сходу чи від Півночі, і – за опанування моря... Ось князівська доба. Олег, Святослав. Ігор зі своїм полком. І незалежність країни боронили вони, перегороджуючи «черленими щитами» східні поля і ці «щити» на брамі царгородській прибивали, рідне Чорне море байдаками перепливаючи...

220 років від Полтавського погрому минає в червні с. р. Останній зрив перед 1917 роком.

У нас звикли підкреслювати лише одну сторону мазепинщини. Була се, мовляв, боротьба за землюпроти навали чужинця. Певно. Але мала вона і глибший під­клад, ця боротьба з північним наїзником. Ішла вона не лише за рідну землю, але й за рідне море.

Великі народи ставали великими і справді незалежними тільки з тою метою, як підбивали собі море. Іспанія стала великою тільки тоді, коли її адмірали пере­пливли океан і завоювали полудневу Америку. Англія стала світовою імперією, коли запанувала над морями, коли потопила голландський флот і іспанську арма­ду. Італія вдерлася в ряди великих держав, як зачала здійсняти свою мрію про «рід­не море» (гп5ге позіго), коли нові римські орли заширяли над північною Африкою, у Триєстї і в Албанії. Роль у світовій політиці зачала грати Росія тільки з хвили­ною, коли на московський престол засів «цар-мореплавець», що завоював береги Балтики І Чорного моря. Так само клич «Будучина Німеччини лежить на воді» звіс­тив народження нової світової потуги. Так само, як стала сею потугою Америка не скоріше, аж перекреслила вузько-«земельну» оборонну «доктрину Монро» і ки­нулась на великий океан, підбиваючи Кубу й Філіпіни.

І навпаки, ті народи, що не мали доступу до моря і не вміли його собі здобути, або ті, що хоч над морем лежали, не вміли з того користати або на нім свою потугу збудувати, ниділи, а часом і гинули. Так сталося з Туреччиною, з Польщею XVIII в., з Кореєю, з Персією, з Італією перед XIX в. Так сталося з колишніми габсбур­зькими слов'янами над Адріатикою. яких втягнули в свої держави австрійці і мадяри. Так настало поглинення німецьких держав Прусією, бо з 26 цих держав 19 не мали морських берегів, шукаючи їх у союзі з прусаками.

...1 націоналіст М. Баррес. Але критики відповідали йому: « La mere et les vivantes» (море і живі!) Море - се є вихід із рідного загумінку, море – се злет у не­знане, велике море – се те, що не має меж, се поле попису для сильних і великих рас. Море утривалює незалежність народам, які вміють його загнуздати. Потяг до моря завше товаришить потягові до незалежності.

1 Текст відсутній в оригіналі статті. - Ред.

 

А найкраще потверджує се українська історія. Бо завсігди, коли з новими сила­ми зривалась у вишину Україна, завсігди рвалася вона і до моря. За незалежність від Сходу чи від Півночі, і – за опанування моря...

Ось князівська доба. Олег, Святослав. Ігор зі своїм полком. І незалежність краї­ни боронили вони, перегороджуючи «черленими щитами» східні поля і ці «щити» на брамі царгородській прибивали, рідне Чорне море байдаками перепливаючи...

Ось другий зрив - Козаччина, з якої вийшла держава Хмельницького. І знову –бореться з навалою з північного заходу і похід за море. Одні козаки на сім Заході воєнної слави шукали, а другі "на байдаках пороги минали», «грілися в Скутарі», Анатолію шарпали, в Синопі козацькую люльку розпалювати збирались,

До козацької порадоньки. Аби думати-гадати; Звідки Варну діставати – Ой, чи з поля, чи то з моря...

Є патріоти, що розбійниками звали отих козаків, що із Сагайдачним та іншими береги турецькі шарпали та й під самий Стамбул підсувалися (1615 р.). Але хіба ж не із сполучення розбійничого темпераменту «кресових» одчайдушників з дер­жавнотворчим розумом «центровців» поставали великі держави. А хто ж поклав початки російської Імперії у Сибірі, як не розбійник Єрмак. А хто ж «зрабував до­купи» велику Британію, як не пірати Дрейк, Гавнінс. Ленкастер і Джексон з Сесі­лем і Родсом. Сам Куліш, що не дуже шанував «низовоє брацтво», мусив признані, що стара кров володарська варягів і їх державний розум відзивалися в героях, які чайками перелітали Чорне море, аби здобути його собі.

І старий Хмельницький чи не посилав свого Тимоша у волохи, шляхом, де бать­ко його Михайло під Цецорою бився, а Сагайдачний під Хотином. Чи не випере­джували вони пізнішу гадку петербурзьких царів здобути Чорне море, оточивши його «з поля» з обох боків.

А чи Петро Дорошенко, що бився за незалежність, чи не з'єднав собі нарешті Сірка, який ключ до посідання Чорного моря – Крим для України здобував.

А нарешті Іван Мазепа.

Не бачать у нас його велику постать цілу: раз з одного, раз із другого боку. Зна­ємо ми Мазепу, що проти Петра бився («за землю»), що церкви й академії заснову­вав {культурна праця). Але забувають Мазепу, що продовжував українську тради­цію опанування «рідного моря».

А тим часом лише ті три сторони Мазепиної постаті, взяті разом, надають їй світового історичного значення. Це ж він опирався всіми силами проти посилання козаків над Балтику і проти втягання України в боротьбу за чужі їй світові Ідеали Московщини. Це ж він за цариці Софії робив перший правильний похід у Крим, аби зломити татарську потугу, і через цей півострів опанувати «наше море». Це ж він притягнув під Полтаву для боротьби з Петром Костя Гордієнка (як Петро Дорошенко Сірка), що нищив перевагу татарську над берегами чорно­морськими, що не був певний свого «морського діла», аж поки загребущі руки мос­ковського царя не простягалися ласо до Січі.

У сім союзі Мазепи з Гордієнком, а обох - зі шведським королем віджив наш давній заповіт історичний: Велика путь із варяг у греки. Союз Богдана з Карлом X., Жовті Води і Тиміш у Волощині, Сагайдачний під Москвою і під Хотином, Доро­шенко і Сірко, війна з половцями і з Візантією, «з поля і з моря» здобування собі дійсної волі.

І якраз велике значення Мазепи в тім, що він зрозумів, що боротися за волю треба на два боки і – самостійно, без допомоги «половців» з Півночі чи з Заходу. Помилявся Сагайдачний, коли думав разом із Хоткевичем турецьку силу над Чор­ним морем валити. Помилявся спершу Мазепа, коли думав разом із Голіциним Крим воювати. І цю свою і своїх попередників помилку він мужно рішився напра­вити у славний і нещасний день Полтави. Своїм відважним чином він надовго перед Шевченком ніби хотів показати, що разом із половцями здійсняти Історичні завдання України - всупереч думці Драгоманова - не можна. Що боротьба за незалежність України, так як і за Чорне море під чужими орлами буде лише марним проливанням крови «не за Україну, а за її ката».

Традиції мазепинства (так зрозумілого) підхопив у нас Шевченко, і не дар­ма в його самостійнім ідеалі єднаються разом і зрив проти всяких «половців», і по­рив до опанування моря. Полтава, Берестечко й Умань відблискують у його поезії такими ж самими яскравими барвами, як темно-сині хвилі бурхливого Чорного моря.

У нащадків має вже прокинутися свідомість великості завдань, що стояли пе­ред Мазепою і стоять перед нами. Не «за землю і волю», а за «землю і море». Бо нема самостійності без моря, нема моря без самостійності. Хто панує у Криму, той панує в Україні, навіть незалежній. Так було, коли в Бахчисараю сидів хан, так було, коли в 1855 р. в Севастополі сидів француз; так було, коли в 1918 р. там сидів німець, і так є, коли там сів знову москаль.

І в ті моменти, коли й Польща хотіла розширити свою експансію на Україну, втягнути її в свою політичну систему, в ній зараз відживали плани про Одесу. Хто був паном чорноморських берегів, а з ними й Чорного моря, був паном України. Оманою була самостійність без морських берегів! Не було «землі» без «моря»!

Але й не було «моря» без «землі»1. На ніщо йшла ціла наша колонізація аж до морських берегів, коли не була Україна самостійною. Мирно шмагляли князів­ські й козацькі байдаки по Чорному морю, поки «половці» панували над нашою землею. Що помогла нам колонізація чорноморських степів, поки москаль панував на Україні. Чи величезні маєтки спадщини не дісталися до рук московської шлях­ти? А чи та не спровадила на них зайд з Московщини, Німеччини і Болгарії, тих зайд, нащадки яких стільки клопоту наробили Україні в останніх боротьбах за не­залежність.

А й тепер, що нам помогла буйна колонізація наших берегів, коли Совітська Ро-сія заселяє їх зайдами, коли творить румунські й польські райони в приморських областях. Коли Калінін та інші більшовицькі достойники одверто признаються, що їх ціллю є створити компактну масу жидівських колоністів у Криму і на північ­ному Кавказі, єднаючи їх в одну безпереривну область смугою жидівських колоній по північнім березі Озівського моря і відриваючи етнічно чужою прірвою Україну від Кубані.

Так само, як нема «землі» без «моря» (як нема правдивої самостійности без посідання берегів), так нема І «моря» без «землі», і нінащо не здасться заселен­ня морського побережжя без політичної влади над своїм краєм. Жидівська колоні­зація чорноморсько-озівського побережжя і Криму та зруйнування української тор­гівлі збіжжям за більшовиків – ось докази, чого варте посідання моря без само­владства.

У ці сумні й великі роковини, роковини Полтави, хай усвідомимо ми собі сей зв'язок, сі традиції нашого великого минулого. Хай вирвемося зі шпонів дрібничковости! Хай пригадаємо собі, що наша справа є справою світового історичного значення, що або вона переможе, або Україна не встане. Мусимо поставити наше завдання широко, як його ставили герої, що впали під Полтавою. Як пробували ставити герої 1917-1920 рр., що рвалися не лише до Києва, а й до Одеси, що з бри­гадою Натієва гонили старим муравським шляхом у Крим...

Традиції – прекрасна річ, лише не треба вузько розуміти «земля і мертві», се за­мало. «Море і живі» - ось що має стати гаслом завтрашнього дня.

Мазепа, що йшов проти «половців» з Півночі, але і проти тих з Полудня; Горді­єнко, що йшов проти «половців» з Полудня, але і проти тих з Півночі – їхній союз, сих двох людей, - ось дороговказ нам. Ось заповіт Полтави, заповіт мазепинства. перейнятий із сизої давнини князівських часів.

Хай нове покоління вчиться з досвіду віків, що нема землі без моря - без самостійності - і нема дійсної самостійності - без моря і без експансії.

Визволення і експансія - се життєва мудрість усіх сильних рас...

Д. Донцов. Культурологічна та історіософська есеїстика (1911-1939 рр.)