23 - 09 - 2019

Патріотизм і Націоналізм

Російський хижак – вчора і нині

 

Дмитро Донцов

Дмитро Донцов

Дмитро Донцов

Всякий раз, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясенням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, – по світу йде шалена реклама «нової Росії». Коли в XIX віці хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася «нова», ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під’яремним, неросійським, народам імперії; вона – мала збавити і нас від «абсолютизму» і «реакції», вивести на свободу, і – скільки ж то земляків вірило в цю «місію свобідної Росії»! Так вірили, що тоді «шовіністом» і «людиною некультурною» вважали того, хто смів негувати ту місію і не захоплювався «великою російською літературою»…

Це саме явище повторяється тепер. Большевицький світ стоїть напередодні страшного зудару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до упадку большевизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього – неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі – до її відбудови, до перейняття червоної спадщини «єдиної і неділимої». Звідти й кампанія брехні «в планетарнім маштабі», яка робить рекламу для «нової Росії», що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, «зовсім іншою» і «всім дасть свободу».

Як причинок, демаскуючий цю брехню, подам тут короткий огляд кількох старих записок чужинців про Росію кінця 16-го і початку 17-го віку. З тих записок виходить, що між Росією нині, і Росією більш як 350 літ тому, є вдаряюча подібність.

Перша книга – записки англійського посла королеви Єлисавети, доктора Джілса Флетчера до царя московського Федора Івановича, сина Івана Грізного, про подорож, яка відбута лиш кілька літ по смерті останнього (1588). В своїй книзі про Росію «Voyages and discoveries» писав Флетчер:

«Простий народ придушений незносимими повинностями. Форма правління в державі така, що все іде лише на користь князя… Хто там виконує тільки владу або правосуддя, то ніколи з природженого права або на підставі привілею, лиш все на призначення і з ласки царя».

На Заході, в тім числі і на Україні, були свобідні стани й корпорації, з властивими їм природженими або октройованими публічними правами. В старій Московщині – того не було, нема і в теперішній. В обох – усе залежало від ласки або примхи володаря, білого чи червоного.

Окрема особа була позбавлена тоді всяких прав, будучи зовсім безборонною супроти держави.

«Покійний цар Іван Василевич, – пише Флетчер, – у своїх подорожах або походах, коли йому не сподобалося якесь обличчя в товпі, яку стрічав, зараз же наказував відрубати йому голову».

Чи в СССР одиниця, якої обличчя не сподобалося диктаторові, має більшу охорону перед манією переслідування кремлівського пана і його слуг?

Не більше прав мала і вся нація. «Народ, прості люди – є царські слуги або раби, – писав Флетчер, – вони мають лише слухати, а не самі наставляти закони». І це відносилося не лиш до простого народу, але й до вищих класів. Нав’ть коли пар скликав т. зв. Земський собор, представництво станів у важних випадках, то посли – «мали тільки ухвалювати пропозиції уряду, як вивчену лекцію, без жадних промов, чого б від них не жадали». Зовсім так як на засіданнях Верховного Совєта СССР.

Подібно до правителів сучасної Росії, давні царі ненавиділи всякий незалежний стан нації. Через це Іван Грізний

«волів послуговуватися членами нижчих класів, ставляючи їх на рівні або вище представників вищих верстві, використовуючи їх заздрість або нахил до донощицтва – одних проти других – за нібито злі наміри проти особи царя або держави».

Подібно большевикам наших днів, цар Іван IV «поділив своїх підданих на два табори. Один він назвав Опричниною, другий табор – Земщиною». Опричники, або «вибрані» це були царські большевики, свого роду члени царської компартії. «їх він наблизив до себе, підтримуючи їх всіляко і протегуючи як своїх найвірніших підданих». Щодо «земських» – то вони були цілком безправні.

«Коли хтось із них був ограбований або забитий опричником, це уходило останньому безкарно… Ця свобода однієї групи грабувати й вбивати членів другої групи населення, збаганувала опричників і царський скарб».

Як тепер подібна ж процедура збагачує партійців червоних і скарб.

Методи революції большевицької, і царя Івана – були теж однакові. Щоб зломити силу своїх «контрреволюціонерів», родової аристократії, нащадків удільних князів, – цар уживав безоглядний терор. Флетчер доносить, що під час однієї такої «чистки» Москви від «зрадників», за один тиждень було вимордовано 300 людей. Щодо чисел отже, Іван Грізний не мав того розмаху, що большевики. При таких розправах, – «цар викорінював свої жертви дощенту, беручи собі все їх майно рухоме й нерухоме», – пише Флетчер і додає, що – «насильство і рабство доходить в Московщині до таких розмірів, що треба дивуватися, як народ допускає, щоб з ним робили таке». Подібне питання ставляє собі не один чужинець і з приводу большевицького режиму.

Славнозвісні більшевицькі «показні судові розправи» над «ворогами народу» також не є їх властива вигадка, це – як і багато іншого в практиці совєтів, – є плагіат з царської системи Губернатори царських провінцій, воєводи, були посилані туди, як говорилося, «на кормленіє». Коли ж вони достатньо під’їлися, –

«цар кликав їх на правьож за їх заховання, щоби кнутом вибити з них все або більшу частину награбованого ними з населення і віддати усе до царського скарбу («в казну»); ніколи ніщо з того награбованого не повертало пошкодованим».

При чім цар «робив з тих процесів своїх урядовців публічне видовище», щоб показати, «як він обурений насильствами над своїм народом, перекидаючи вину за ці насильства на тих своїх недобрих слуг». Тодішні «вороги народу» приводилися на ринок у Москві, і, – пише англієць, – сам цар держав промови в тім дусі, що ось, мовляв, люди добрі, перед вами п’явки, які ссали вашу кров! А тоді наступала публічна кара. В наші дні подібні судові процеси влаштовує компартія, коли наступає та чи інша катастрофа, – економічна чи політична – в наслідок ідіотичного розпорядку якогось «геніального вождя»: через те, що «геніальний вождь» є непомильний, то в випадках, коли він зробить явну для всіх дурницю, – знаходять козла відпущення, якогось «саботажника», «ворога народу», який і іде під стінку за точне виконання приказів диктатора.

Навіть свою економічну політику позичили червоні від білих царів. Флетчер пише, що цар Федор, Іванів син, посилав висланців на провінції, для закупна великих партій хутер, воску, меду, «беручи те все за дуже малу ціну, а потім продаючи дуже дорого своїм або чужим купцям». Як відомо, большевицькі агенти нині скуповують у селян збіжжя по примусовій, надзвичайно низькій ціні, а потім змушують тих самих селян купувати своє ж збіжжя платячи за нього «державі» в десятеро більше. Та сама система!

Такі практики цілковито декуражували народ – не було змислу багатитися, а в наслідок того – констатує Флетчер – ширилося в народі п’янство і лінивство.

Як в нинішній большевицькій Росії, так і в Росії Іва нового сина, – панувало глибоке недовір’я до Заходу, до заграниці. Царська Росія не любила – пише Флетчер, – пускати в подорож за границю своїх підданих, «щоб вони не зазнайомилися зі способом життя Заходу; тому й рідко коли ви стрінете за границею московського подорожника, хіба що якогось царського посла або втікача, хоч це й не легка річ втекти звідти, бо кара за спробу втекти з Московщини – смерть. Так само не люблять росіяни пускати до себе подорожників з цивілізованих країн»… Хіба це не точний образ і сьогоднішньої Росії?

І ще одну річ підкреслює англієць, про яку забули нинішні адоратори московської тиранії:

«щодо правдомовності москалів, то вони не вірять ні одному слову, що їм говорять, ані ніхто з них не говорить нічого, чому можна було б вірити. Ці їх прикмети роблять їх відразливими їхнім сусідам. Татари уважають себе чесними і справедливими в порівнянні з москалями».

Система правління, рабство і безправність одиниці і народу, повна сваволя і абсолютизм зверхньої влади, економічний гніт держави, страх перед культурою цивілізованих країн і ненависть до них, забріханість нації і многі інші речі, занотовані спостережливим чужинцем в Московщині в 1588 році, – все це є точна фотографія сьогоднішньої Росії. В передмові завважує автор, що він був змушений «змінити і злагіднити» правдивий опис московського уряду і країни… Цілковито як це роблять тепер, без усякого примусу, чужинецькі подорожники, яким дозволяють в’їздити до Москви…

На тлі цього оповідання Флетчера, варто підкреслити безмежну наївність тих чужинців і деяких українців, які все ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка – вже напевно – буде свобідною і дасть свободу іншим! Росія не міняється; яка була 350 літ з чимсь, така є і нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СССР, а з Роісією як такою, з її духом – варварським і насильницьким, який лишиться втіленим в кожнім режимі, який би не наступив по большевиках.

Друга книга це твір одного німця, бувшого опричника Івана Грізного, Гайнріха фон Штадена. Автор син німецького бюргера, який мусів тікати з своєї країни, і який з різними пригодами, через Польщу й Лівонію, дістався до Москви.

Московщину представляє фон Штаден країною повної сваволі. «Класова війна», використовувана урядом для своїх цілей, – існувала і за царя Івана Грізного, пише Штаден, хоч і в укритій формі, без марксівського ідеологічного сосу. Коли в Москві злапали убійника, а він, відкупившись, вийде на волю, то влада його підмовляє, щоб він наговорив на «торгових людей» і заможних селян, ніби вони йому помагали в злочині. Тепер тих самих «буржуїв» і «кулаків» з селян обвинувачують всякі гангстери в усяких злочинах, а мета і тоді і тепер – одна: ограбувати багатших і чесніших на користь урядових і неурядових бандитів.

В упядах тоді панувало таке саме катування як нині. Пише Штаден, що бояри, «дяки» в «Приказах» (секретарі міністерств) та інші «чиновники», всі ходили з «посохом», з дубиною, якою й катували тих, що мали з урядами діло. Детально описує автор організацію царем громадянської війни під видом «опріччини», до якої записався і він сам. Багато маєтків і земель було відібрано їх правним власникам і віддано опричникам. Опричники «цілували хрест» (присягали), що «не будуть за одно з земськими і не триматимуть з ними приязні». Мали вони однострої – чорні кафтани, а коло колчану з стрілами – мітлу, символ їх акції – вимітання «зради» проти царя. «Опричники доконували з земськими таких штук, щоб дістати від них гроші або майно, що й списати не можна».

Описує Штаден як великий князь (Іван IV) віддавав цілі смуги свого царства вогню і мечу, як напр., в 1570-71 pp. Оповідає й про штучний голод, спрепарований урядом, так як це робиться і нині, за большевиків. Був такий тоді голод – пише Штаден –

«що люди вбивали один другого за кусник хліба, а по дворах і селах, які утримували двір великого князя, стояли тисячі скирд необмолоченого збіжжя, яке він не хотів продавати голодуючому населенню, так що багато померло тоді люду з голоду і пси пожирали їх трупи».

Опричники, як нині партійці, це була окрема, відділена від населення, каста панів.

«Згідно присязі, опричники не сміли говорити навіть із земськими, ані входити з ними в супружні зв’язки. А коли опричник мав у «земщині» батька або матір, то не смів навіть відвідувати їх».

Подібно, як нині, коли лояльний партієць мусів вирікатися своєї «буржуазної» родини. Опричники – пише німець – шайками волочилися по царству, мордували й грабували по великих шляхах, нападали на посади й міста, палили доми, забивали на смерть людей. Одним словом робили те саме, що роблять тепер большевики – «розкулачування» всяких «буржуїв» і «ворогів народу». То була така сама революція голоти, яку доконали в XX. віці в Росії большевики. Бо й тоді, – пише Штаден, – «за великим князем ходять новоспечені пани («гемахте геррен»), які повинні би були бути пахолками у колишніх панів».

З ворожими і ворохобними націями розправлялися тодішні москалі так самісінько як і нині. Напр., щоби скінчити з опозицією свіжо завойованої Казані, цар запросив казанських мурз (володарів) на бенкет, де їх всіх і помордував. А те, що тепер виправляють большевики з немосковським населенням завойованих країн – масовий згін, те саме практикував вже й цар Іван, хоч не міг ще бути правовірним марксистом.

Штаден оповідає, як по однім своїм поході над Балтик, цар Іван наказав вивезти всіх німців з жінками й дітьми з Ліфляндії, з Дорпату й Нарви, до Костроми, Володимира, Угліча. Практика примінювана москалями так само в Новгороді, у Пскові, а нині – в усіх країнах, які попали в пазурі захланної нації. Головно ходило при цім про витереблення провідної верстви якоїсь країни, яку вже після того можна було забрати «голими руками».

Про розплутану Іваном Грізним «класову війну» в своїй власній державі, оповідає Штаден барвисто, детально й зі страшним реалізмом не лиш свідка тієї війни, але й її учасника і профітера. Описує як «великий князь вирушив грабувати власний народ», власну землю: «і я був при великім князі з одним конем і двома слугами, а вернув (по цій кампанії «розкулачення») у свою маєтність з 49 конями, а 22 з них були запряжені у сані, навантажені всяким добром, золотом, жемчугом, дорогоцінними каміннями». По цій удачній виправі, Штаден набрав власну банду і «розкулачував» бояр і князів вже сам.

З записок фон Штадена видко, що нічого нового не представляє й большевицька політика «очковтіратєльства» чужинцям, цебто їх обдурювання. Оповідає, що коли приїздив купець з-за кордону, до нього зараз давали «пристава», нібито, для його охорони, а справді на те, «щоб не міг дістатися в усі закамарки і оглянути все шо хотів по дорозі і в містах». Коли приїздив посол чужої держави, то «на зустріч йому зганяли масу народу, а везли окружним шляхом, щоб посол не знав простої дороги ані того, як спустоішена країна; посол та його служба охоронялися так старанно, що жадний чужинець не міг до нього дібратися; один посол не смів нічого знати про другого, і ні одного посла великий князь не вислухував поки не знав що відповісти не лиш цьому першому, але й другому, третьому й четвертому послові; так великий князь вмів дізнатися про становище всіх сусідніх володарів та їх країн; але становище його і його країни не може як слід зрозуміти жаден сусідній володар». Знову, система, яка не повинна була б дивувати Захід тепер, бо вона примінялася до нього вже сотки літ.

Довго все таки фон Штаден, хоч і в опричниках, не потрапив витримати в країні князя, якого він зве «der rote Wilde», червоним, кривавим варваром. Повернувши до Нмеччини, він пише свої записки, до яких додає проект воєнної окупації Росії, не позбавлений інтересу і для нашого віку. Цей проект, предложений ним пфальцграфові Георгові Гансові, викликав дипломатичну переписку і знову випливає на світло денне в антимосковськім плані сотника Чемберлена в 1612 р.

В проекті називає Штаден московського великого князя «споконвічним ворогом всього християнства і неописаним тираном». Коли на нього нападає противник, він не може устоятися в одвертім полі, і тому застосовує методу війни ту саму, що її уживав пізніше і Кутузов, і Сталін: «він наказував зараз же палити все довкола на кілька миль», щоб вороже військо «не могло здобути харчів ні для себе, ні для коней». Таку тактику застосовував цар Іван проти татарів, шведів, поляків.

Фон Штаден радить набрати на Заході військо для походу на Москву: «це повинні бути такі воєнні люди, яким нічого не лишилося в християнськім світі, ні хатини, ні родини», а таких людей бачив Штаден подостатком в тодішній Європі, і «можна було б з ними завоювати не одну країну». План кампанії передбачав інвазію Московщини від Коли й Онеги, і був дуже детально розроблений в цілі покласти край «жахливій і жорстокій тиранії» небезпечного для всіх своїх сусідів москаля… Європа, яка мала тоді досить своїх клопотів, стояла напередодні 30-літньої війни, так само як нині – не доцінювала арогантських намірів московського завойовника і не надала, на жаль, належної уваги планові бувшого царського опричника.

Коли ми від Флетчера і Штадена, звернемося до М. Костомарова, то в його описах старої царської Росії знайдемо той самий образ, разюче подібний до образу сучасної большевицької Росії. Нагінка на людей хоч трохи заможніших була на порядку дня, як за большевиків, так і за царя Бориса (початки 17 в.), – пише історик в монографії про Бориса Годунова: «росіянин тих часів, коли й мав достатки, то намагався виглядати біднішим, щоб не стати предметом доносів і не попасти в царську неласку», щоб в нього не відібрали все майно «на государя». Це вбивало всяке стремління до праці, до поліпшення життєвого рівня, він жив у вічнім страху, що його хтось обдурить, заденунціює, ограбує. Тим пояснюється в москаля його «нехлюйство в домашнім життю, лінощі у праці, забріханість у відношенню з людьми, його безсердечність і підступність».

Пише історик, що й тоді вже існував певного гатунку «соціалізм» у Московщині: «держава сама тоді провадила торгівлю і з нею виключена була всяка конкуренція; накупивши по дешевій ціні товару, казна продавала цей крам купцям з великим зиском, змушуючи брати навіть зіпсуте», – спосіб уживаний і нинішніми москалями, коли, при державнім монополю торгівлі, нещасні консументи звикли брати, що дають, хоч би й «примусовий асортимент», непотрібний їм.

Система славословія Сталінові існувала і за царя Бориса. Костомаров пише, що «многі москалі сплетали надмірні, нечувані похвали цареві Борисові та його мудрому правлінню, а люди хоч і бачили, що це брехня, не сміли під карою, ні сказати нічого, ні навіть помислити проти Годунова». Борис вигадав навіть окрему молитву «О здравії» царя, і всі мусіли, під карою, на бенкетах її відмовляти. Як нині, на всіх офіційних приняттях в Кремлі, муситься зачинати від окремої «молитви» за «здравіє» червоного тирана.

Донощицтво за Бориса цвіло на Московщині не згірш як тепер. Автор монографії пише: «де лиш не збиралися люди, з’являлися й шпіони й донощики. Всі пустилися на доноси один на другого, попи, дяки, ченці, черниці, жінки доносили на мужів, батьки на дітей, бояри цареві, боярині цариці, холопи на панів і пр.»

Однакова економічна політика допроваджувала й до однакових вислідів. Як Флетчер і Штаден, про голод пише й Костомаров: за царя Бориса «їли собак, котів, мишей, часом навіть одна людина другу. Варене людське мясо продавалося на ринках московських».

Йота в йоту те саме, що й попередні автори пише Костомаров про замилювання москалями очей чужоземцям. Коли, як голод скінчився, приїхали чужі посли в Москву до царя, «Борис наказав всім мешканцям вбратися в барвисті убрання, а бідакам заборонено було в їх лахах показуватися на дорозі де їхали посли». Це обдурювання чужинців, що приїжджали до Москви, довели, як відомо, до віртуозності большевики, позичивши ідею і план у Іванів і Борисів.

Навіть теперішні большевицькі вибори, большевицька «демократія» – коріняться в глибокій царській старовині. Коли Борис все влаштував, щоб його вибрали на царя, то машина відразу закрутилася: на зборах виборних людей патріярх оголосив, що хто не схоче Годунова на царя, той буде церквою проклятий і відданий під суд. Борис, справді, відмовлявся, але виборні благали його, а за ними й московська вулиця теж, бо серед неї крутилися агенти Бориса, залякуючи людей. Бояри з вікон давали знаки приставам, а ті змушували зібраний народ кланятися, ревіти, плакати і жадати Бориса на царя, «многі москвичі мочили очі слиною, коли бракувало сліз», а тим, що не досить завзято ревіли й кланялися, агенти Бориса стусанами додавали охоти, «і вони – пише літописець – хоч не хотіли, вили мов вовки». А коли вибір був таки принятий ласкаво Борисом, кричали «Слава Богу!» – кричали всі, а пристави штовхали людей, щоб ті гукали голосніше і веселіше…»

Ну, чим це не вибори якогось високого чи пересічного достойника в СССР? Дух нації лишався той самий, при царях, при комісарах. І навіть в розправі з політичними противниками, в практиці большевиків відбивається старомосковська жорстокість, цинізм і забріханість: коли побідний похід Дмитра Самозванця привів до наглої смерти Бориса, розправа з його родиною була коротка: «вдову Бориса задусили шворкою» – оповідає Костомаров – «сильний з природи молодий Годунов пробував був боронитися, та його оглушили ломакою, а тоді теж задусили… Голіцин і Масальський об’явили народові, що Борисова вдова і син отруїлися…» Скільки подібних смертей і офіційних «самогубств» знає практика нинішнього російського режиму?

Я коротко переглянув три свідоцтва – двох очевидців і одного історика – про три царювання в старій Росії – Івана Грізного, Федора і Бориса, і від всього цього аж смердить сопухом большевицької системи! Дух, засади, практика режимів лишаються однакові, хто б не сидів на троні, «цар батюшка» чи «атєц народоф». Потворна імперія не міняється, і мусить змагати до її знищення той, хто справді прагне свободи.

Серпень – вересень 1950


Примітки

Вперше надруковано в журналі ВООЧСУ, 1950 р., № 8.

Подається за виданнямДонцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 24 – 33.