22 - 11 - 2017

ВИБІР ІМЕНІ ДЛЯ ДИТИНИ ЗА НАРОДНИМИ ПОВІР’ЯМИ, ЗВИЧАЯМИ І ТРАДИЦІЯМИ

Як правило, дитині ім’я обирають батьки. Воно вирізняє людину з поміж інших людей, супроводжує її у щасті й журбі, у різноманітних життєвих випробуваннях. Ім’я з’єднує нас з батьківською хатою, рідною мовою і культурою, минулим і прийдешнім, з багатьма народами світу, з поезією слова. Ймення окремих людей творять симфонію краси, несуть у світи відлуння вічності. І.Р. Вихованець доречно зауважив, що у кожному імені людини вкарбовано часточку історії народу...

Тут сліди давніх епох, мрії і сподівання народу, його творча снага, господарські й культурні зв’язки. У безконечному ряді живих істот саме людина наділена одним незвичайним правом: вона має привілей вибирати наймення — собі, дітям своїм, усьому навколишньому, містам, селам, звірам, рослинам, планетам, часточкам атома.


Іван Глинський вважав, що наші далекі пращури всі назви людей, тварин, рослин, горбів, річок, небесних світил чи речей, певно, вважали іменами власними, схожими на нинішні наші наймення. Наші предки могли досить легко вибирати з багатьох навколишніх назв найрізноманітніші наймення, котрі замінювали тоді усю тричленну систему ідентифікації особи (ім’я, по-батькові і прізвище) сучасних українських: Камінь, Дуб, Орел, Ведмідь, Лось, Олень, Літо, Зимато що. Сьогодні такий вибір здається дивним, проте за тої сивої давнини був уповні прийнятний.

Вже навіть у часи Київської держави ім’я риби було назвою ріки… «Ізяслав же, — пише, наприклад, автор одного давнього рукопису, — пріиде къ нимъ чрезъ ръку Осетръ». Однак вибирали наші давні предки наймення для своїх дітей неабияк. Вони — люди, що вірили у слова-заклинання, у назви-талісмани, — завжди намагалися, так би мовити, лити воду найменування на млин долі милих спадкоємців, із тисяч назв вибирали якусь одну, «найсприятливішу» для дитини.

Саме таку систему, що допомогла б їхнім чадам стати щасливими, оберігала б від «злих духів», була б взірцем у житті. Одним з перших такого типу наймень, можливо, були імена — цілі фразеологізми, речення-побажання, речення-заклинання. Такі імена вже багато тисяч років тому мали, скажімо, давні шумери (Енму-дугга — мій пане, (будь) добрий). Такі імена мають і таджики (Кізлярбас — годі, не треба (більше) дівчаток).

Дані порівняльної етнографії підтверджують той факт, що не лише у слов’ян, але й у багатьох інших народів уже від найдавніших часів були (навіть подекуди є ще й досі) прадавні народні повір’я, згідно з якими кожна новонароджена дитина вважалася «нечистою», доки не була «очищена» водою і їй не було дано якесь власне ім’я. Способи «очищування» водою були різні — просте скроплювання, зливання і купіль. У слов’ян здійснювала цей ритуал, звичайно, баба-повитуха.

Предковічний звичай «очищення» новонародженого водою та надавання йому власного імені пізніше прийняла і узаконила християнська релігія, надавши йому нових форм і вклавши у нього новий зміст, що знайшло свій вияв у так званому церковному Таїнстві Хрещення. І якщо «очищення» дитини водою (обов’язково освяченою) диктувалося віруванням у те, щоб врятувати немовля від підступного впливу на нього «злих духів» та «нечистої сили», то надавання новонародженому власного імені було викликане ще й потребою уведення дитини в сім’ю як нового її члена, який, звичайно, повинен мати певну індивідуальну назву.

З цим не можна було зволікати. Дитина не могла залишатися ні без «очищення» водою, ні без власного імені навіть протягом незначного часу. За народними повір’ями, «неочищена» і без імені (в умовах християнства — нехрещена) дитина не тільки сама підлягала шкідливому впливові «злих духів» і «нечистої сили», які намагалися принести їй лихо, зробити на усе життя нещасливою, спричинитися до смерті, вона, особливо якщо б померла, могла накликати будь-яке нещастя на всю родину.

Існувала навіть традиційна звичаєва настанова, згідно з якою дитина, яка померла «неочищеною» і без імені, не могла бути похована на кладовищі, а лише за його межами, найчастіше на роздоріжжі або на межі двох населених пунктів, і це місце вважалося «нечистим», таким, що його (особливо вночі) забобонні люди намагалися обминати.

Зміни у народних повір’ях, пов’язаних з новонародженою дитиною і надаванням їй імені, настають лише з прийняттям християнства та запровадженням церквою обов’язку хрещення дитини і надавання їй при цьому християнського імені.

Нову, а фактично - чужинську єврейсько-християнську - релігію, нові обряди і церковні настанови наш народ прийняв і засвоїв, як відомо, не одразу. Як свідчать писемні історичні джерела, уже після прийняття християнства, ще за часів Київської Русі, християнські власні імена й нові звичаї та обряди були вже досить поширені і завойовували собі свої позиції.

Отже, виникла своєрідна ситуація, за якої у вживанні власних імен, а також способах та обрядових ритуалах їхнього надавання настав тривалий період роздвоєння: з одного боку, офіційна церква і держава вимагали обов’язкового хрещення кожної дитини і присвоєння їй християнського імені — і цього треба було суворо дотримуватися, а з другого боку, — народ не міг так швидко позбутися своїх віками плеканих і традиційно вживаних народних слов’янських власних імен, не міг зректися своєї давньої прадідівської віри у силу і магічне значення цих імен, зректися своїх предковічних повір’їв, звичаїв та обрядів.

Варто зазначити, що сьогодні майже відсутні писемно-історичні джерела про народні звичаї та вірування, пов’язані з вибором і надаванням новонародженим нехрещених власних імен. Додаткові відомості дає сам джерельний антропонімійний матеріал. Саме й на нього спираються дослідники при з’ясуванні цього питання. Необхідно лише зауважити, що за цих умов окремі твердження і висновки можуть мати цілком суб’єктивний характер. Перший з двох типів власних імен давнього слов’янського періоду — традиційні імена-композити — уже на поч. XVI ст. занепадає, а у пізніші століття зникає майже остаточно.

Слід зазначити, що і в цю категорію особових назв у час їхнього загального поширення в усіх давніх слов’янських племенах вкладався ще певний реальний зміст, і вибір їх для новонародженого, крім звичайного бажання батьків назвати дитину, був пов’язаний з традиційною вірою у магічну силу слова і власного імені. На це звертали увагу учені ще з початку ХІХ ст. Яскравим виразником їхніх поглядів В. Ташицький вважає вислів О. Брюкнера у статті «Wierzenia religijne i stosunki rodzinne» (Słowian), опублікований у «Encyklopedii polskiej», де зазначалося, що праслов’янські імена творилися відповідно до первісного арійського способу, і в них завжди містилося «добре віщування, побажання благополуччя і хвала». Припущення про те, що багато з власних імен указаного типу мало «характер спрямованого до дитини побажання», висловлює і сам В. Ташицький.

Як слушно зауважує М.Л. Худаш, імена ці з лексико-семасіологічного боку досліджені ще слабо. Тепер іноді важко упевнено твердити про їхню справжню первісну семантику, отже, й про закладений забобонний зміст. Можна лише здогадуватися про це на підставі з’ясування семантики структур них компонентів самих антропонімів.

Безперечно, побажання дитині тієї або іншої позитивної, з точки зору батьків та родини, якості чи вияву певної риси характеру і поведінки у майбутньому житті містять у собі власні імена-композити з імперативним першим членом, у якому звучить ніби своєрідне побажання здобути славу (Бориславъ, Брячиславъ, Будиславъ, Держиславъ, Ростиславъ, Станіславъ та ін.), бути мужнім і відважним воїном (Будивои), побожним (Молибогъ, Хвалибогъ), миролюбним і миротворцем (Творимиръ) або навіть мстивим (Мстигнѣвъ, Мстивуи) тощо. Аналогічні побажання й закляття містять імена-композити і без імперативного члена. Тут також маємо численні антропоніми з компонентом -славъ, пов’язані з тим чи іншим виявом слави (Воиславъ, Всеславъ, Вячеславъ, Жирославъ, Изяславъ, Ярославъ, Мирославъ), власні імена, що пов’язуються з війною, героїзмом і відвагою (Вшеборъ, Ратиборъ, Ярополкъ), гостинністю (Гостирадъ, Доброгостъ, Милогостъ), втіленням в імені побожності батьків до Бога, що послав їм дитину і через відповідне ім’я піклуватиметься про неї (Богданъ, Богдаръ, Божидаръ, Богумилъ, Богуславъ), побажання на майбутнє певних позитивних рис характеру чи особистої удачі (Добромислъ, Доброславъ, Милонѣгъ, Осмомислъ).

Цей перелік можна було б продовжити з увагою на особові назви, що мало поширені. Цей тип особових власних назв уже в давню слов’янську добу був представлений утвореними від повних імен демінутивами, гіпокористичними виразами, тобто різними похідними утвореннями. Деякі з таких утворень від цих давніх слов’янських власних імен-композитів ще з доби Київської Русі передалися у спадок українській антропонімії, довго уживалися як індивідуальні або родові прізвиська, згодом закріплювалися як прізвища і дійшли до нашого часу.

Досить складною уявляється справа з другим із виділених типів також ґенетично давніх слов’янських імен — типом, що був безпосередньо пов’язаний з апелятивною лексикою, фіксований писемними пам’ятками і збережений у первісному вигляді або у різних похідних формах сучасної української або взагалі у східнослов’янській антропонімії (прізвиськах і прізвищах). Якщо у давніх власних іменах-композитах на виникнення і вибір їх для дитини вказує семантика структурних компонентів, то не менш складна справа виявляється і в особових власних назвах апелятивного походження.

Тут уже не доводиться спеціально удаватися до наукових етимологічних розвідок над апелятивною семантикою особової назви, бо вона, хоча не зовсім зрозуміла, проте разом з реалією збереглася в українській мові (наприклад, Баран, Вовк, Горобець, Сорока, Карась, Комар, Павук, Береза, Гриб, Мак, Товкач, Шило, Середа, Малий, Чорнобров тощо), і її неважко встановити за допомогою історичних, діалектних чи інших словників української мови (як в особових назвах типу Вергун — пор. «Вергун — солодке печиво»; Верхоляк — пор. «Верхоляк — лісовий жайворонок»; Мандрик(а) — пор. «Мандрика — паляниця з сиру., вид сирника,
приготованого на розговини після Петрівки».

Неважко встановити походження особових назв специфічних антропонімних відапелятивних утворень типу Бажан (той, якого бажали), Ждан (той, якого ждали), Неждан (той, якого не ждали), Третяк, Шостак (третій і шостий за народженням), у тому числі навіть і від рідковживаних або й уже не вживаних у сучасній українській літературній мові апелятивів типу Довгаль чи Довгань (пор. «Довгань, Довгаль — високий, худий чоловік»; Некрас (пор. «Некраса — некрасивый, невзрачный человек»; Ненад (пор. «Ненадобный — ненужный, бесполезный, непотребный».

Питання встановлення первісного походження власних імен цього типу, вибір їх для дитини мають свої специфічні труднощі. Незважаючи на ніби цілком зрозумілу апелятивну семантику багатьох із них, про те, яка ж насправді суть у них вкладалася у період їхнього функціонування, тепер можна тільки здогадуватися. З цього приводу вдало висловився М. Морошкін, відзначивши: «Щоб правильно визначити справжній смисл власних імен, для цього треба бути присутнім при самому процесі їх творення і походження. Тепер про це ми можемо міркувати лише приблизно». І справді, якщо говорити про нехрещені власні імена розглядуваного типу, серед них є невелика група антропонімів, про виникнення і вибір яких для називання людей можна говорити упевнено.

Так, безсумнівним, на думку М.Л. Худаша, треба вважати факт, що у різновиді власних нехрещених імен типу Вешняк(Весняк), Неділька, Середа і под. втілено час народження дитини, а в іменах Третяк, Шостак, Семак, Мізин (тобто мізинець) — черговість народження. Можна говорити й про те, що причиною вибору нехрещених власних імен типу Білий (Біляк), Чорний (Чорняк, Черняк), Чорниш (Черниш), Гладкий (тобто товстун), Худяк (Худик), Сушко, Синьоок, Рудик (Рудько) стала відповідна характерна риса зовнішнього вигляду дитини, імен типу Найда, Принесен і под. — обставини появи дитини на світ, а імен типу Ждан, Чекан, Неждан, Нечай і под. — ставлення батьків до появи на світ дитини (одну з надією
ждали, іншої — не ждали).

Названо усі більш-менш виразні тематичні групи нехрещених власних імен, мотиви появи яких в антропоніміконі наших давніх предків і вибору їх для найменування дитини можна вважати незаперечними. Про усі інші власні імена цього типу, що за апелятивною семантикою також групуються у різні тематичні групи, цього сказати не можна. Серед маси цих особових назв, за їх семасіологічною класифікацією, насамперед виступає велика кількість таких, що прямо узяті із назв різних репрезентантів тваринного і рослинного світу і так само різних шарів лексики, безпосередньо пов’язаної із самою людською особистістю, життям і домашнім побутом людини.

Маємо також і назви найрізноманітніших домашніх і диких тварин (частково уже згадуваних Баран, Бик, Цап, Вовк, Медвідь, Лис, Тур), птахів (Гусак, Качур, Голуб, Горобець, Зозуля, Кулик, Орел, Сова), риб (Верховодка, Краснопір, Лящ, Сом), комах (Блоха, Комар, Муха, Оса); назви дерев і кущів (Бук, Граб, Дуб, Явір, Кущ, Лоза), інших видів рослин, грибів (Буряк, Ріпа, Капуста, Цибуля, Гречка, Кукіль, Чебрець, Гриб, Моримуха); назв предметів побутового вжитку (Драбина, Козуб, Куделя, Смола, Січка, Солома); різноманітні назви їжі (Борщ, Бублик, Вергун, Корж, Кисіль, Куліш, Масло, Пиріг, Сало, Сметана, Соляник). Досить виразно представлені й назви частин людського тіла (Голова, Губа, Ніс, Шия), назви різних явищ природи (Буря, Вітер, Завірюха, Мороз), назви представників вищої державної влади і соціальної верхівки (Цар, Король, Князь, Воєвода, Маршалок чи Маршалко, Боярин), навіть назви, пов’язані з релігійним культом (Коляда), у тому числі й такі, як Бог, Волоста ін.

Дослідження багатьох відомих етнографів родинного побуту слов’ян, зокрема повір’їв, пов’язаних з дитиною і надаванням їй власного імені, у яких широко використаний для порівнянь етнографічний матеріал інших народів, підказують, що основою різних мотивів вибору й присвоєння дітям імен указаного типу була уже згадувана віра у магічну силу слова і власного імені, у позитивний чи негативний вплив імені людини на її подальшу долю, тобто віра у те, що ім’я певною мірою впливає на свого носія, що диктувалося природною турботою людини про життя і майбутній добробут своїх нащадків.

2 частина.

Дещо іншим був вибір для дитини нехрещених власних імен з асортименту другого з названих типів, який навіть після розпаду східнослов’янської єдності довгий час був ще пов’язаний з апелятивною лексикою, причому не архаїчною, а розмовною. Отже, такі особові назви у XIV—XVI ст. бути ще продуктивними. І справді, імена цього типу вибиралися з найрізноманітніших пластів лексики, і тому для них характерні значна лексико-семантична строкатість і великий репертуарний добір.

Аналіз різноманітних писемних пам’яток спонукає вважати, що за цих умов (використання для надавання дитині нехрещеного власного імені з апелятивної лексики) нехрещені імена цього типу не могли вибиратися з апелятивного складу мови і творитися на базі апелятивів у масовій кількості, що батьки дитини або хтось інший при виборі дитині нехрещеного імені не зверталися до апелятивної лексики, щоб вибрати звідти або витворити щось оригінальне.

У виявленому запасі особових назв цього типу абсолютну перевагу мають антропоніми, що частіше або рідше повторюються, причому у різні часи і у різних місцевостях, у різних слов’янських, а то й у відповідних мовних формах навіть і в інших індоєвропейських народів (наприклад, Wolf, Fuks, Vogelі под.). Саме це є підтвердженням того, що добір нехрещених власних імен, які існували і як звичайні апелятиви, тобто імен другого з виділених типів, ще у давню східнослов’янську добу був уже повністю сформований, усталений традиційно і давав можливість вибору імені.

Але цей традиційно складений антропонімікон власних нехрещених імен не усував і певних можливостей для індивідуальної творчості у цьому напрямку, тобто для добору дитині певного ще не узвичаєного нового імені. Про такі випадки можемо лише здогадуватися на підставі наявності у загальній масі нехрещених власних імен окремих неповторних особових власних назв, які саме цією своєю раритетністю наштовхують на думку, що стали вони антропонімами з якихось оригінальних мотивів, можливо, з чиєїсь оригінальної творчості, хоча, звичайно, на базі традиційного народного досвіду, за давніми традиційними зразками. Які ж були ці звичаєві мотиви, що ними керувалися наші давні предки при надаванні своїм дітям різного виду нехрещених імен?

Відповідь на це запитання водночас буде актуальною і при їхній класифікації, виявленні різних питань, пов’язаних із генезисом та номінативною специфікою цього типу антропонімів. Одвічне намагання людини виховати своїх нащадків у доброму здоров’ї, у щасливому майбутті, застерегти їх від лихих впливів недоброзичливих людей і т. ін. у процесі історичного розвитку людства покликало до життя й цілу систему специфічних охоронних засобів, втілених у різних повір’ях і пов’язаних з ними узвичаєних ритуалах, призначених на кожен крок у житті людини. Серед таких обрядів, пов’язаних з народженням і вихованням дитини, традиційно передбачених на усі важливі моменти в її житті, центральне місце уже з найдавніших часів належало саме обрядовим церемоніалам вибору і надавання дитині власного імені.

Як правило, дитині ім’я обирають батьки. Воно вирізняє людину з-поміж інших людей, супроводжує її у щасті й журбі, у різноманітних життєвих випробуваннях. Ім’я з’єднує нас з батьківською хатою, рідною мовою і культурою, минулим і прийдешнім, з багатьма народами світу, з поезією слова. Ймення окремих людей творять симфонію краси, несуть у світи відлуння вічності. І.Р. Вихованець доречно зауважив, що у кожному імені людини вкарбовано часточку історії народу. Тут сліди давніх епох, мрії і сподівання народу, його творча снага, господарські й культурні зв’язки. У безконечному ряді живих істот саме людина наділена одним незвичайним правом: вона має привілей вибирати наймення — собі, дітям своїм, усьому навколишньому, містам, селам, звірам, рослинам, планетам, часточкам атома.

Іван Глинський вважав, що наші далекі пращури всі назви людей, тварин, рослин, горбів, річок, небесних світил чи речей, певно, вважали іменами власними, схожими на нинішні наші наймення. Наші предки могли досить легко вибирати з багатьох навколишніх назв найрізноманітніші наймення, котрі замінювали тоді усю тричленну систему ідентифікації особи (ім’я, по-батькові і прізвище) сучасних українських: Камінь, Дуб, Орел, Ведмідь, Лось, Олень, Літо, Зима тощо. Сьогодні такий вибір здається дивним, проте за тої сивої давнини був уповні прийнятний. Вже навіть у часи Київської держави ім’я риби було назвою ріки… «Ізяслав же, — пише, наприклад, автор одного давнього рукопису, — пріиде къ нимъ чрезъ ръку Осетръ».

Однак вибирали наші давні предки наймення для своїх дітей неабияк. Вони — люди, що вірили у слова-заклинання, у назви-талісмани, — завжди намагалися, так би мовити, лити воду найменування на млин долі милих спадкоємців, із тисяч назв вибирали якусь одну, «найсприятливішу» для дитини. Саме таку систему, що допомогла б їхнім чадам стати щасливими, оберігала б від «злих духів», була б взірцем у житті. Одним з перших такого типу наймень, можливо, були імена — цілі фразеологізми, речення-побажання, речення-заклинання. Такі імена вже багато тисяч років тому мали, скажімо, давні шумери (Енму-дугга — мій пане, (будь) добрий). Такі імена мають і таджики (Кізлярбас — годі, не треба (більше) дівчаток).

Дані порівняльної етнографії підтверджують той факт, що не лише у слов’ян, але й у багатьох інших народів уже від найдавніших часів були (навіть подекуди є ще й досі) прадавні народні повір’я, згідно з якими кожна новонароджена дитина вважалася «нечистою», доки не була «очищена» водою і їй не було дано якесь власне ім’я.

Способи «очищування» водою були різні — просте скроплювання, зливання і купіль. У слов’ян здійснювала цей ритуал, звичайно, баба-повитуха. Предковічний звичай «очищення» новонародженого водою та надавання йому власного імені пізніше прийняла і узаконила християнська релігія, надавши йому нових форм і вклавши у нього новий зміст, що знайшло свій вияв у так званому церковному Таїнстві Хрещення. І якщо «очищення» дитини водою (обов’язково освяченою) диктувалося віруванням у те, щоб врятувати немовля від підступного впливу на нього «злих духів» та «нечистої сили», то надавання новонародженому власного імені було викликане ще й потребою уведення дитини в сім’ю як нового її члена, який, звичайно, повинен мати певну індивідуальну назву. З цим не можна було зволікати.

Дитина не могла залишатися ні без «очищення» водою, ні без власного імені навіть протягом незначного часу. За народними повір’ями, «неочищена» і без імені (в умовах християнства — нехрещена) дитина не тільки сама підлягала шкідливому впливові «злих духів» і «нечистої сили», які намагалися принести їй лихо, зробити на все життя нещасливою, спричинитися до смерті, вона, особливо якщо б померла, могла накликати будь-яке нещастя на всю родину. Існувала навіть традиційна звичаєва настанова, згідно з якою дитина, яка померла «неочищеною» і без імені, не могла бути похована на кладовищі, а лише за його межами, найчастіше на роздоріжжі або на межі двох населених пунктів, і це місце вважалося «нечистим», таким, що його (особливо вночі) забобонні люди намагалися обминати.

Зміни у народних повір’ях, пов’язаних з новонародженою дитиною і надаванням їй імені, настають лише з прийняттям християнства та запровадженням церквою обов’язку хрещення дитини і надавання їй при цьому християнського імені. Нову релігію, нові обряди і церковні настанови наш народ прийняв і засвоїв, як відомо, не одразу.

Як свідчать писемні історичні джерела, уже після прийняття жидо-християнства, ще за часів Київської Русі, християнські власні імена й нові звичаї та обряди були вже досить поширені і завойовували собі міцні позиції. Отже, виникла своєрідна ситуація, за якої у вживанні власних імен, а також способах та обрядових ритуалах їхнього надавання настав тривалий період роздвоєння: з одного боку, офіційна церква і держава вимагали обов’язкового хрещення кожної дитини і присвоєння їй християнського імені — і цього треба було суворо дотримуватися, а з другого боку — народ не міг так швидко позбутися своїх віками плеканих і традиційно вживаних народних слов’янських власних імен, не міг зректися своєї давньої прадідівської віри у силу і магічне значення цих імен, зректися своїх предковічних повір’їв, звичаїв та обрядів.

Варто зазначити, що сьогодні майже відсутні писемно-історичні джерела про народні звичаї та вірування, пов’язані з вибором і надаванням новонародженим нехрещених власних імен. Додаткові відомості дає сам джерельний антропонімійний матеріал. Саме на нього спираються дослідники при з’ясуванні цього питання. Необхідно лише зауважити, що за цих умов окремі твердження і висновки можуть мати цілком суб’єктивний характер. Перший з двох типів власних імен давнього слов’янського періоду — традиційні імена-композити — уже на поч. XVI ст. занепадає, а у пізніші століття зникає майже остаточно.

Слід зазначити, що і в цю категорію особових назв у час їхнього загального поширення в усіх давніх слов’янських племенах вкладався ще певний реальний зміст, і вибір їх для новонародженого, крім звичайного бажання батьків назвати дитину, був пов’язаний з традиційною вірою у магічну силу слова і власного імені. На це звертали увагу учені ще з початку ХІХ ст. Яскравим виразником їхніх поглядів В. Ташицький вважає вислів О. Брюкнера у статті «Wierzenia religijne i stosunki rodzinne» (Słowian), опублікований у «Encyklopedii polskiej», де зазначалося, що праслов’янські імена творилися відповідно до первісного арійського способу, і в них завжди містилося «добре віщування, побажання благополуччя і хвала». Припущення про те, що багато з власних імен вказаного типу мало «характер спрямованого до дитини побажання», висловлює і сам В. Ташицький.

Як слушно зауважує М.Л. Худаш, імена ці з лексико-семасіологічного боку досліджені ще слабо. Тепер іноді важко впевнено твердити про їхню справжню первісну семантику, отже, й про закладений забобонний зміст. Можна лише здогадуватися про це на підставі з’ясування семантики структур них компонентів самих антропонімів. Безперечно, побажання дитині тієї або іншої позитивної, з точки зору батьків та родини, якості чи вияву певної риси характеру і поведінки у майбутньому житті містять у собі власні імена-композити з імперативним першим членом, у якому звучить ніби своєрідне побажання здобути славу (Бориславъ, Брячиславъ, Будиславъ, Держиславъ, Ростиславъ, Станіславъ та ін.), бути мужнім і відважним воїном (Будивои), побожним (Молибогъ, Хвалибогъ), миролюбним і миротворцем (Творимиръ) або навіть мстивим (Мстигнѣвъ, Мстивуи) тощо.

Аналогічні побажання й закляття містять імена-композити і без імперативного члена. Тут також маємо численні антропоніми з компонентом -славъ, пов’язані з тим чи іншим виявом слави (Воиславъ, Всеславъ, Вячеславъ, Жирославъ, Изяславъ, Ярославъ, Мирославъ), власні імена, що пов’язуються з війною, героїзмом і відвагою (Вшеборъ, Ратиборъ, Ярополкъ), гостинністю (Гостирадъ, Доброгостъ, Милогостъ), втіленням в імені побожності батьків до Бога, що послав їм дитину і через відповідне ім’я піклуватиметься про неї (Богданъ, Богдаръ, Божидаръ, Богумилъ, Богуславъ), побажання на майбутнє певних позитивних рис характеру чи особистої удачі (Добромислъ, Доброславъ, Милонѣгъ, Осмомислъ). Цей перелік можна було б продовжити з увагою на особові назви, що мало поширені.

Цей тип особових власних назв уже в давню слов’янську добу був представлений утвореними від повних імен демінутивами, гіпокористичними виразами, тобто різними похідними утвореннями. Деякі з таких утворень від цих давніх слов’янських власних імен-композитів ще з доби Київської Русі передалися у спадок українській антропонімії, довго вживалися як індивідуальні або родові прізвиська, згодом закріплювалися як прізвища і дійшли до нашого часу.

Досить складною уявляється справа з другим із виділених типів також ґенетично давніх слов’янських імен — типом, що був безпосередньо пов’язаний з апелятивною лексикою, фіксований писемними пам’ятками і збережений у первісному вигляді або у різних похідних формах сучасної української, або взагалі у східнослов’янській антропонімії (прізвиськах і прізвищах). Якщо у давніх власних іменах-композитах на виникнення і вибір їх для дитини вказує семантика структурних компонентів, то не менш складна справа виявляється і в особових власних назвах апелятивного походження.

Тут уже не доводиться спеціально вдаватися до наукових етимологічних розвідок над апелятивною семантикою особової назви, бо вона, хоча не зовсім зрозуміла, проте разом з реалією збереглася в українській мові (наприклад, Баран, Вовк, Горобець, Сорока, Карась, Комар, Павук, Береза, Гриб, Мак, Товкач, Шило, Середа, Малий, Чорнобров тощо), і її неважко встановити за допомогою історичних, діалектних чи інших словників української мови (як в особових назвах типу Вергун — пор. «Вергун — солодке печиво»; Верхоляк — пор. «Верхоляк — лісовий жайворонок»; Мандрик(а) — пор. «Мандрика — паляниця з сиру, вид сирника,
приготованого на розговини після Петрівки».

Неважко встановити походження особових назв специфічних антропонімних відапелятивних утворень типу Бажан (той, якого бажали), Ждан (той, якого ждали), Неждан (той, якого не ждали), Третяк, Шостак (третій і шостий за народженням), у тому числі навіть і від рідковживаних або й уже не вживаних у сучасній українській літературній мові апелятивів типу Довгаль чи Довгань (пор. «Довгань, Довгаль— високий, худий чоловік»); Некрас (пор. «Некраса — некрасивый, невзрачный человек»); Ненад (пор. «Ненадобный — ненужный, бесполезный, непотребный»).

Питання встановлення первісного походження власних імен цього типу, вибір їх для дитини мають свої специфічні труднощі. Незважаючи на ніби цілком зрозумілу апелятивну семантику багатьох із них, про те, яка ж насправді суть у них вкладалася у період їхнього функціювання, тепер можна тільки здогадуватися. З цього приводу вдало висловився М. Морошкін, відзначивши: «Щоб правильно визначити справжній смисл власних імен, для цього треба бути присутнім при самому процесі їх творення і походження. Тепер про це ми можемо міркувати лише приблизно». І справді, якщо говорити про нехрещені власні імена розглядуваного типу, серед них є невелика група антропонімів, про виникнення і вибір яких для називання людей можна говорити впевнено.

Так, безсумнівним, на думку М.Л. Худаша, треба вважати факт, що у різновиді власних нехрещених імен типу Вешняк (Весняк), Неділька, Середа і под. втілено час народження дитини, а в іменах Третяк, Шостак, Семак, Мізин (тобто мізинець) — черговість народження. Можна говорити й про те, що причиною вибору нехрещених власних імен типу Білий (Біляк), Чорний (Чорняк, Черняк), Чорниш (Черниш), Гладкий (тобто товстун), Худяк (Худик), Сушко, Синьоок, Рудик (Рудько) стала відповідна характерна риса зовнішнього вигляду дитини; імен типу Найда, Принесен і под. — обставини появи дитини на світ; імен типу Ждан, Чекан, Неждан, Нечай і под. — ставлення батьків до появи на світ дитини (одну з надією ждали, іншої — не ждали).

Дослідження багатьох відомих етнографів родинного побуту слов’ян, зокрема повір’їв, пов’язаних з дитиною і надаванням їй власного імені, у яких широко використаний для порівнянь етнографічний матеріал інших народів, підказують, що основою різних мотивів вибору й присвоєння дітям імен вказаного типу була уже згадувана віра у магічну силу слова і власного імені, у позитивний чи негативний вплив імені людини на її подальшу долю, тобто віра у те, що ім’я певною мірою впливає на свого носія, що диктувалося природною турботою людини про життя і майбутній добробут своїх нащадків.

Ірина Денис (Ханас) "Народознавчі зошити". № 6 (114), 2013