22 - 11 - 2017

НАШІ ІМЕНА... ЧИ РІДНІ ВОНИ НАМ?

Кажуть, ім’я – це те, що найприємніше чути кожній людині. Тож пропоную, друзі, поговорити про наші наймення. А заодно поговорімо і про нашу віру. На перший погляд це начебто й непоєднуване. Ба, ні, таки поєднуване. І навіть дуже. Сподіваюсь, у цьому переконаю...

Але задля цього хочу викликати вас на відверті міркування про наш світогляд, про світогляд наших дітей. А ще – познайомити з новими, нетрадиційними поглядами на світ, а найважливіше – сприяти пробудженню в нас національної ідеї, української гідности. Хай це буде розмова-роздум. 


Все-таки у нас є потреба говорити про рідні витоки. Сподіваюсь, вас ця тема теж не залишить байдужими, і ми зможемо не тільки відверто і щиро поговорити, але й пройнятися нею надалі, а позаяк ми, батьки, ще такі молоді, а наші діти лише стоять на порозі самостійного життя, а далі будуть ще онуки, правнуки, то це тема не одного дня чи року, ба, навіть вічна – і для нас, і для нашої країни, і для людства. Тема нашої розмови – "Рідне ім’я. Рідна віра… Чи рідні вони нам?". Тема дуже не проста. Давайте поговоримо. Потреба в тому є величезна. 

Якόсь я була свідком однієї мовленнєвої ситуації. Зустрічаються двоє, знайомляться: 

– Мене звати Павлом, – говорить юнак. 
– А мене Оксаною. А що означає ім’я Павло? 
– О, моє ім’я латинського походження. Нашою мовою означає "малий". А що означає твоє ім’я? 
– Оксана – грецьке ім’я і прийшло до нас через Візантію. По-нашому – "чужоземка", – пояснила дівчина... 

І ще одне знайомство: 

– Мене звати Миколою. А тебе? 
– А я – Оріяна. 
– Як-як? 
– Оріяна. 
– О! Такого ім'я ще не чув. А по-якому це?..
Як ви вважаєте, котра з розмов може відбутися між нашими дітьми, сучасними юнаками і юнками? Я теж вважаю, що друга розмова більш властива сучасним дітям, і, до речі, не тільки дітям. Чому друга? Бо саме в ній, як це не парадоксально звучить, юнака здивувало не зрозуміле (на перший погляд) ім’я, хоч сáме воно (Оріяна) є українським. А в першому випадку імена були чужими, але відрадно хоча б те, що Павло й Оксана знають про це і знають про значення та походження "своїх2 імен. А таких знайдуться одиниці. 

На жаль, частіше трапляється інша, ще гірша, ситуація: людина проживе все життя і жодного разу не задумається й так і не дізнається, чому її так названо, що означає її ім’я, чи рідне воно. А якщо й запитати дітей: "Які ви знаєте українські імена?", то називають: Галя, Іван, Андрій, Наталка, Микола, Оксана… Після заперечення починають називати інші: Гаврило, Кирило, Горпина, Пріська, Фрося, Кіндрат, Христя, Явдоха... Ну, ви зрозуміли: тобто в нас закладено таке собі підсвідоме і, мабуть, напівсвідоме поняття, що всі оті давні (а в чиємусь розумінні – негарні) сільські імена і є українськими. 

І це в якісь мірі так, бо названі імена, хоч деякі і не наші, давно вже вийшли з ужитку в інших народів, однак в Україні довго ще використовувались. Але ким використовувались? У тому-то й річ, що їх нам нав’язували служителі церкви. І носіями цих не всім гарних імен ставали бідняки, які не мали що дати священикові, аби він вибрав їхнім дітям красивіше ім’я. Про це йдеться в повісті Івана Нечуя-Левицького "Микола Джеря". Саме так отримала ім’я його героїня, донька бідного кріпака, Нимидора, точніше – Минодора. 

Отже, раніше ім’я обирав священик. Від чого ж залежала його щедрість і милість у цьому виборі? Передусім, від умісту кошика, з яким приходив новоспечений батько до служителя церкви. По-друге, від найближчого дня імені тієї людини, яку християнська церква канонізувала у святі. І ніхто й не замислювався, який стосунок чужий дядечко чи тітонька має до українського немовляти, щó те наймення означає, який нарід створив його і навіщо випадковим іменням нагороджувати, а нерідко й таврувати людину на все життя. 
А зараз хто вибирає ім’я? Так, переважно батьки або старші діти, близькі родичі. Це – право батьків і членів родини. Отже, вже дещо в цьому питанні є позитивним. Але скажіть, будь ласка, якби найближчими до дня народження чи запису дитини за християнським календарем були дні Семена, Тодосія, Пелагії, Сильвестра, Модеста, Єремії, то чи багато новонароджених на в Україні отримають ці імена? Впевнена, що ні. То від чого ж у наш час залежить вибір ім’я для дитини? Чи від календаря імен, яких християнська церква канонізувала, себто назвала святими? Чи від кошика, тобто хабаря, священикові або працівникові загсу чи сільради?.. 

Про рідні імена можемо нині говорити вже багато. На щастя, вони почали повертатись у життя. Але більшість із нас носить таки чужі імена. Нерідко вони ще й спотворені. Як бути? На допомогу може прийти вчитель мови або правознавства, юрист, який роз’яснить його значення і правильне написання, переконає в тому, що, розгорнувши свій паспорт, перше, що читаємо, – це найважливіші відомості про людину, передусім, власне ім’я, місце і дата народження. 

Саме на найменший запис (ім’я), хочу звернути увагу. Чому? Тому що дуже часто бувають випадки, коли записане ім’я розходиться із загальноприйнятим. Нерідко це трапляється через незнання граматики або особливостей написання імен і прізвищ відповідно до правил сучасного українського слововживання.

Або ж батьки наполягають саме на такій формі, а не іншій, не знаючи, що їхній варіант ім’я не зовсім неправильний. Саме тому трапляються непорозуміння із власником паспорта чи свідоцтва про народження. Наприклад, через вплив московинської мови з комуністичних часів досі збереглося чимало прізвищ на зразок: Савіцкий, Комарніцкий (нікого конкретного не маю на увазі) замість Савицький, Комарницький; ім’я Альона Савічна замість Олена Савівна. Тобто по декілька помилок в одному записі. 

Ой, скільки ж їх, подібних, є серед нас! Скільком із нас, українців, із правіку українським прізвищем, спотворено метрики й паспорти! Гасіч, Зваріч, Максімчук, Тімчук, Савіцкий, Тімощук, Літвінчук і так далі, і тому подібні. Український же правопис і вимова вимагають запису: Гасич, Зварич, Максимчук, Тимчук, Савицький, Тимощук, Литвинчук. І все життя носій такого запису ім’я чи прізвища страждатиме, зазнаватиме незручностей, соромитиметься, буде вимушений писати, як у паспорті. Звісно, треба міняти відповідні закони. Але насамперед батьки повинні до запису новонародженого порадитись із компетентними людьми, як правильно. І то нічого, що в паспорті дідуся – одна буква у прізвищі, а в дитини буде інша. Зате виправивши раз, ви започаткуєте правильне прізвище своєму родові у всіх наступних поколіннях. 

Ще один, дуже важливий штрих: вибираючи дитині ім’я, потрібно узгоджувати його з прізвищем по батькові та з українським менталітетом. Аби не звучало воно, повне ім’я, комічно, як, напр., Ельвіра Гаврилівна Погорілець чи Міхаїл Савіч Карпенко (імена вигадані). Паспорт – це ж обличчя людини, її візитна картка. Дбаймо заздалегідь, аби в ньому усе було літературно правильним, точним і гідним українця. 

Щоранку чуємо по радіо: "Святці дня – … (Марко, Авксентій, Самійло, Акакій…)". Зі шпальт газет читаємо про подібні, та ще й із назвою рубрики – "Наші імена". Стривайте, а чому ж вони наші? Адже не є українськими ні за їх походженням, ні за родом і походженням носія такого ймення, людини, ім’я котрої церква канонізувала у святі. І вшановуємо їх, чужих, навіть не відаючи, що ж такого, та ще й доброго, та ще й для українського народу, зробили ці "святці дня". 

А маємо ж своїх мучеників і великомучеників за Україну, за її волю, за нашу націю. Чого варте 25-річне перебування під землею у соловецькому казематі хоча б одного з них: кошового Петра Калнишевського! Якщо міряти християнськими канонами, то це і Тарас Шевченко, і Василь Стус. Проте жодного українського мученика – а їх мільйони за кілька століть духовного рабства! – церква не канонізувала. І це не випадково. І зрозуміло, чому. Церква була на службі у тодішньої імперської влади. А яка ж влада буде прославляти борців за незалежність від неї? 

То чи не занадто багато уваги приділено засобами масової інформації рекламі чужих імен, чужовірних свят? І чомусь жоден із них не висвітлює рідні. Без повернення до рідних витоків чи, принаймні, без розрізнення свого від чужого ми ще довго блукатимемо, неначе іудеї в пустелі.

Переконана: саме від того, що ми відцуралися всього рідного примусово, свідомо чи підсвідомо – тепер пожинаємо плоди. І не тільки тепер – уже понад тисячу років. 
Атрофія свідомости призвела нас до плачевного стану. Нам байдуже, що на рідній землі панує мова наших поневолювачів: так звана "російська". "Так звана" – бо цар Петро вкрав у Русі (Київської!) назву для Московії та її мови, а Заходу заплатив золотом, аби перейменували Московію на "Росію" на всіх мапах, у документах і книгах. Для чого? Аби присвоїти нашу історію, нашу славу і почуватися "старшим братом", хоч історично саме давні українці-укри-орії-арії-скити були родоначальниками багатьох народів, а давня українська мова дала початок індо-європейським мовам. І це вже доведено багатьма істориками світу. Московинська мова й досі панує в Україні. І в цьому її власники хитріші і мудріші від нас. Бо ще древні казали: "Чия мова, того й держава". Наслідок красномовніший від коментарів… 

Нам байдуже, що свята – чужовірні (ми й не знаємо того), що імена – грецькі, латинські, єврейські… які завгодно, але не українські! Якщо рідко зустрічаються Ярослава, Гордій, Мирослав, Ростислав, то про наші давні й такі гарні, зрозумілі без перекладу імена Величко, Бажан, Ярош, Орій, Соловей, Дарина, Любава, Добролюба, Калина, Ждана, Оріяна, Росава – ми й не чули. Хіба що – як про прізвища, в які перейшло багато імен і саме тому збереглись. А тим часом український іменослів налічує понад 1000 імен! 

Хай уже раніше віками все українське забороняли, але ж нині ми нібито незалежні. Як бачимо, й нині залежні. Бо все оте чуже настільки в’їлося в нас, що ми й досі не задумуємося, як і що святкуємо, що носимо, чиїх "святих" прославляємо, якою мовою розмовляємо. Іноді ім’я має таке значення, що соромно перекладати, а ми ще й пишаємося ним, бо – іншомовне. 

Що прізвища омосковщені, та ще й із помилками записані, ми й не задумуємося, не збираємось виправляти та й так і носимо їх усе життя, ще й передаємо у спадок дітям й онукам-правнукам. Особливого знущання зазнали українські власні назви у радянські часи, напр., чимало прізвищ з тих чи інших причин омосковилися: Петрів став Петровим, Вовк – Волком або Волковим, Гордіїв – Гордєєвим, Колісник – Колєсніком... 

З українського кореня чи суфікса можна було стільки дізнатися! В них – ціла історія нашого народу! А зі зміною 1 – 2 букв у прізвищі зникало розуміння пересічним громадянином його значення. Цього й треба було імперській владі: простолюд не розуміє – не міркує – мовчить… А з такого можна і ціпи в’язати, і що завгодно робити. 

Помирає Степан, Леонід, Семен і не відає, що означало його ймення, яка причетність чужого "святця" до нього, українського чоловіка. Адже у наш час вибір імени не залежить від кошика, тобто хабаря попові, працівникові загсу чи сільради. Мало хто й вибирає ім’я, споглядаючи на календар імен, які християнська церква канонізувала, себто назвала святими, серед котрих українським є лише Володимир, бо запровадив християнство в Русі. А називають нас чужими іменами здебільшого випадково, адже нічого спільного зі значенням цих символів не маємо. Судіть самі: Петро з грецької – "камінь", Павло з латинської – "малий", Оксана з грецької – "чужоземка"… 

Згадаймо, шановні батьки, як ми обирали імена своїм дітям. І чи завжди достатньо того, як звучить ім’я або щоб воно було рідкісним? Поміркуймо разом. Мені завше подобалось жіноче ім’я Клава, Клавдія. Гарно звучить, милозвучне. А нещодавно я дізналася переклад його значення. І воно не дуже приємне для носія, бо означає "ламана", "кульгава".

Парадокс: іде струнка дівчина, гарна постава, чітка хода, а люди кличуть її "Кульгавою, Ламаною"!.. Чи не тому воно й рідкісне? Інше, чоловіче, у перекладі має... соромітницький зміст (тому, даруйте, не називаю його...). Втім, не лише Клавам (жінкам) і Клавдіям (чоловікам) варто задуматися над тим, позаяк зі знищенням рідного і з нав’язуванням чужого ми всі стали і ламаними, і кульгавими, і не самими собою.
Отже, якщо дослідити значення всіх імен, які ми носимо, то побачимо, що нас назвали ними випадково, і спільного з ними, з їхніми значеннями ми не маємо нічого. Наші імена – випадкові для нас і чужі. Давні наші предки – ще древні арії, орії, укри – були набагато практичнішими від нас, бо вірили в силу Слова, у магію ім'я, котре супроводжувало людину все життя. 

Іноді мене запитують: "Як же ви знаєте, котре ім’я українське, а яке чуже?". Справді, як їх відрізняти? Років 20 тому я мала у своїй педагогічній практиці такий випадок. У класі – 24 учні. Серед них лише одна дитина мала українське ім’я: Ярослава. Про те, що воно українське, ніхто й не задумувався: в радянські часи про рідне не говорилось. Тож кожне слово-ім’я ми розібрали за будовою, визначили його корінь, бо діти якраз вивчали, що значення слова визначається за коренем.

І всі ці корені: Юр-, Ларис-, Валер-, Серг-, Олекс-, Микол- – були дітям не зрозумілими.

А коли дійшли до ім’я Ярослава, то побачили, що в слові два корені й обидва зрозумілі: яра, тобто весняна, молода, і слава. Перекладу не потрібно було! Дівчинка була щасливою, що носить українське ім’я, це було помітно.

Скажіть, будь ласка, чи не буде вона навіть підсвідомо "виправдовувати" своє ім’я стати славною? Як Людмила – милою? А Леся – ласкавою і ніжною? Чи зможемо ми вже зараз або тоді, коли наші діти стануть перед вибором імен для своїх дітей, підказати їм українські імена? А їх, рідних імен, існує понад 1000. 

Читайте продовження пізніше...

Любов СЕРДУНИЧ