22 - 11 - 2017

НАШІ ІМЕНА... ЧИ РІДНІ ВОНИ НАМ? (продовження)

Ось деякі імена із нашого українського іменослову, ЧОЛОВІЧІ: 

Богуслав, Волелюб, Володимир, 
Воля, Красномир, Болеслав, Сила, 
Новомир, Всеволод, Всеслав, Гордій, 
Дан, Зоремир, Зореслав, Зорян, 
Лад, Ладомир, Лілей, Злотодан, 
Мирослав, Миролюб, Орій, Оримир, 
Радимир, Світозар, Святослав, Соловей, 
Цвітан, Ярчик, Явір, Ярко, Ростислав, 
Ярослав, Доброслав, Добромисл, Дій... 

І трохи ЖІНОЧИХ наймень: 

Тедслава, Рада, Роксолана, Добролюба, 
Доля, Ждана, Калина, Лада, Квітка, 
Людмила, Веселка, Вишня, Віра, 
Мальва, Рада, Мирослава, Надія, Леля, 
Лілія, Добродія, Дзвінка, Рутенія, 
Незабудка, Орися, Зоряна, Оріяна...
Наведені наймення – це дуже невелика частина рідного нам, українського, переліку імен. А тим часом український іменослів – вельми великий. Проте майже всі наші імена загубилися, починаючи ще з десятого віку, коли греки, знищуючи нашу, українську, віру (а ми мали свою, рідну, віру), знищували все українське, у тому числі й імена, звичаї, обряди нашого народу. 

"Стала ніччю та нещасна днина, 
Гинули старі і молоді. 
Ось до чого привела гординя, 
Славолюбство і плазучість дій. 
Силою ніхто дух не породить. 
Гріх чинив для рідного народу...". 

Знищували ж переважно свої верховоди – примусово, залякуванням, приниженням, силою, вогнем і мечем, бо ж тільки так люди змушені були відректися від рідного, того, що супроводжувало їх усе життя. 

Християнство імена нам грецькі, 
І гебрейські, й римські принесло, 
Нав’язали нам чужинські брехні. 
Рідне все з водою попливло. 
Знищували нашу рідну віру 
І Природи вічну таїну. 
І молитись вчили – хай нещиро. 
Всьому українському – війну! 
Спалювали капища, святині: 
То, мовляв, "поганство" і ганьба.
Довго очі повнились дитинно: 
"Видибай, о Боже, видибай!". 
Не топи богів, Славуто-річко, 
Ти ж із ними славною була! 
Блідли у моральнім рабстві личка. 
Забувались Стрибог, Велес-Влас. 
Не звучить в гаю веснянка-пісня. 
Що дають – бери, не вибирай!.. 
Від чужих імен ставало тісно. 
Витісняли нас, простих, за край. 

Так поступово зникали українські імена, народні традиції, свята, звичаї, а ті, що збереглися, дійшли до наших часів у дуже незначній кількості, до того ж нерідко – у спотвореному вигляді. Хоча не всі українці терпіли це. Чимало справжніх патріотів України намагалися відродити, зберегти і використовувати рідні, українські, імена. Напр., славнозвісна "Руська трійця": гурток, організований Маркіяном Шашкевичем у першій полов. ХІХ віку. 

Усі гуртківці з метою відродження руської народної словесности прибрали собі імена, які довгий час були заборонені і вже майже вийшли з ужитку, як-от: Руслан, Далибор, Велимир, Ярослав, Мирослав, Богдан, Ростислав, Володар, Всеволод... Прибрані гуртківцями імена викликали таким чином неабияку агресію з боку влади. Вірні рідним іменам-композитам, русланці (русини) практикували надання своїм дітям княжих, тобто давніх, імен. Крім гуртківців, їхній приклад наслідували й інші свідомі патріоти Галичини. 

Нам чуже хрещення нав’язали, 
Темне нам дали чуже ім’я. 
Рідні зберегли лиш серб, болгарин, 
Чех, поляк, хорват. І ти! І я! 

Нині також є українці, які, усвідомлюючи важливість збереження рідних наймень, беруть до хрещеного ім’я ще одне: українське. А як у сучасних наших родинах? Чи збереглася хоча б часточка від того, що є справді нашим? Чи розповідаємо ми своїм дітям про народні свята, віру, звичаї, обряди, традиції? Бо ж пісню-то ми добре знаємо, ще й підспівуємо, а над змістом чи й міркуємо… 

А що знайдеш, а що загубиш, 
Ніколи не вгадаєш. 
Якщо нема того, що любиш, 
То любиш те, що маєш... 

Справді, якщо нема того, що любимо, що рідне, то любимо те, що маємо: чуже, примусово нав’язане, не властиве нашому духові, не природне нашому єству і душі. 

Не шукаєм із ім’ям причини, 
Лиш перекладаєм: що несе? 
Перекласти вже чуже навчились, 
Ще навчімось з рідних брать осель. 
Вчімося вкраїнських слів премилих, 
Щоб не гасла вічності свіча. 
Щоб ім’я – просте і зрозуміле. 
Щоб у ньому – рід наш і звичай. 
Не несім життя безславним зайдам, 
Наче любим ворогів своїх. 
Вже пора уславити назавше, 
Що звучить чарівніш солов’їв. 

Прадавні народні звичаї тісно переплетені із релігійними, які прийшли пізніше. Настільки тісно, що вже й важко пересічній людині відрізнити рідне, народне, від чужого. Але ж сучасну людину називають "homo sapiens", тобто "людина, яка міркує". Людина, тільки людина має здатність мислити. І коли вона перестає це робити, то стає рабом, насамперед – духовним. А духовний раб – це страшніше, ніж фізичний. 

Великий Каменяр Іван Франко писав: "Буття визначає характер імені – ім’я творить буття". І це справді так. Тож давайте будемо мислити. Поміркуймо, наприклад, над назвою свята Івана Купала. Чи українське воно?.. І так, і ні. Бо в ньому – пошанування чужого, єврейського, хрестителя Іоанна. Але в ньому і свято Купайла, яке виникло ще до народження Христа. Чому в цій назві поєдналося непоєднуване? Якраз тому, що з пам’яти народної ні чужинці-зайди, ні свої перевертні не змогли витравити того, що живе в народній душі: одвічних народних звичаїв, імен богів, у які вірили давні українці (орії, оріяни, укри). 

Ми богам чужинським не годімо: 
Якщо є – один, хто дав буття. 
Найсвятіше, що справіку рідне, 
Щоб у ньому – рід наш і звичай. 
Не несім життя безславним зайдам, 
Наче любим ворогів своїх. 
Вже пора уславити назавше, 
Що звучить чарівніш солов’їв. 

Прадавні народні звичаї тісно переплетені із релігійними, які прийшли пізніше. Настільки тісно, що вже й важко пересічній людині відрізнити рідне, народне, від чужого. Але ж сучасну людину називають "homo sapiens", тобто "людина, яка міркує". Людина, тільки людина має здатність мислити. І коли вона перестає це робити, то стає рабом, насамперед – духовним. А духовний раб – це страшніше, ніж фізичний. 

Великий Каменяр Іван Франко писав: "Буття визначає характер імені – ім’я творить буття". І це справді так. Тож давайте будемо мислити. Поміркуймо, наприклад, над назвою свята Івана Купала. Чи українське воно?.. І так, і ні. Бо в ньому – пошанування чужого, єврейського, хрестителя Іоанна. Але в ньому і свято Купайла, яке виникло ще до народження Христа. Чому в цій назві поєдналося непоєднуване? Якраз тому, що з пам’яти народної ні чужинці-зайди, ні свої перевертні не змогли витравити того, що живе в народній душі: одвічних народних звичаїв, імен богів, у які вірили давні українці (орії, оріяни, укри). 

Ми богам чужинським не годімо: 
Якщо є – один, хто дав буття. 
Найсвятіше, що справіку рідне, 
Піднімімо з пилу забуття. 
В рідних іменах – і спомин слави: 
Яромир, Даньслав і Братослав. 
В них дзвенить історія держави: 
Ярослав, Ізяслав, Святослав. 
Оживімо, окропім водою 
Віщою – з народу джерела. 
Не засіймо більше лободою. 
В них – любови жар і міць орла. 

Збереглося національне у колядках і щедрівках, у піснях, у назвах інших свят: Різдво, тобто народження (Світла, Сонця, довшого світлового дня), Великдень (тобто великий світловий день), Зелені свята (бо поклонялися деревам, зелу, яке зцілює, годує, зігріває, захищає). Отже, давня віра українців – це віра в усе природне, в саму Природу, її явища, від яких залежить і врожай, і здоров’я, і безпека, і саме життя людини. Тож поклонялися саме їй, Природі. Такою була віра давніх українців тисячі років тому. 

Нині це – Рідна Православна Віра та Рідна Українська Національна Віра. Маємо ми і власне Святе Письмо, де зібрані всі найдостовірніші і найпереконливіші факти з історії українського народу, які довгі віки приховували від нас, аби ми не знали нашої історії правдиво, аби не відчули своєї вартости, а почувалися, як нам і тлумачили, меншовартісними, меншими братами. А називається вона, ця Книга, "Мага Вірою", що в перекладі із санскритської, себто давньоукраїнської, мови означає "Могутня Віра". 
Як бачимо, усе це – близьке нам, рідне до глибини душі нашої. То чому ж хоча б тепер не відродити, а точніше – реабілітувати незаслужено заборонене, майже забуте, – те, що є рідним нашому духові? Ми можемо самі зняти заборону з наших давніх вірувань, із рідного світосприйняття. Думається: чи не тому японці досягли колосальних успіхів, що не плазували ні перед ким, а мали і досі мають власну предковічну, рідну їм, віру?! Аби збудувати нашу незалежну державу, нам треба позбутися закомплексованости, меншовартости, які в нас розвивала московинсько-імперська влада. 

Кожна народна (т. зв. язичницька) віра є національною. У нашій рідній вірі зміст і форма обрядів та звичаїв – українські. Наша релігія не ділить своїх дітей на панів і рабів. Ми поважаємо інші релігії, але ми повинні знати і шанувати рідну. Вона, рідна наша релігія, ніде не сказала, що свідомість одного народу повинна панувати над свідомістю іншого, що віра одного народу є кращою, а іншого – гіршою. Бо лише та віра, яка навчає любити людей, є правдивою і потрібною вірою. 

Можна було б іще багато цікавого розповідати про рідновір’я, про Мага Віру (Святе Письмо Рідної української Національної Віри). Це цікаво навіть тим, хто спочатку не згоджується з почутим. І це зрозуміло! Адже стільки років – понад тисячоліття! – нам нав’язували чужу віру. І навіть ті, хто досі є атеїстом, уже звикли до неї. У кожного може бути своя думка, і добре, якщо вона є, бо це означає, що ми думаємо, міркуємо, аналізуємо. Але перш ніж робити вибір чи висновки, необхідно знати правду. А "в своїй хаті – своя правда", писав великий Тарас Шевченко. І тільки вона є правильною для нас.

Отож хочеться, аби ми поміркували, чим для нас і наших дітей є віра, яку досі сповідували і вважали своєю, – та чи інша, не важливо. Чи це поклоніння моді?

Чи глибоке наше (і їхнє, дітей) переконання? Чи це довгий шлях аналізу? Чи ввійшла вона повністю, без нерозумінь і заперечень, у нашу душу? Чи сприйняли ми її, віру чужого народу, всім серцем, а чи є щось у ній таке, з чим ми не згоджуємося, що суперечить нашому єству, нашій, українській, ментальності? Наші міркування – це цікавий процес, який веде до народження власного, а не нав’язаного нам ще немовлятами світогляду.

Це погляд людини, котра пройде "тернисту дорогу до справжнього Бога", яку повинна пройти взагалі кожна людина. 
Друзі! Я не намагалася нав’язати комусь свою думку. Я зовсім не висловила її, а лише прагнула повідати про рідні нам витоки. Хоча кожну думку треба поважати. Я лише прагнула познайомити із, можливо, новими для вас, але такими рідними для нас усіх поглядами. І дуже сподіваюся, що нашим дітям ми дамо можливість розібратись у цих питаннях, аби вони могли відрізнити чорне від білого, добре від злого, рідне від чужого. А вивчаючи чуже, щоб вивчали і рідне. 

"...Свого не цурайтесь!" – закликав Великий Кобзар. Тож будьмо українцями і будуймо в собі Україну! 

(© Любов СЕРДУНИЧ)