22 - 11 - 2017

ЩО ставити на Новий рік: чужинську ялинку-йолку чи НАШ рідний ДІДУХ?

Всі старші люди, що родилися в Україні, пам'ятають: нашим звичаєм було ставити на Свят-вечір „Дідуха". Аялинку" ставили тільки в містах України, в яких переважали чужинці, які принесли до нас звичай, чужий українському народові, ставити „ялинку", прикрашену світляними оздобами і ласощами. Звичай германських народів Скандинавського півострова проник на землі наших західніх і північних сусідів, поляків і росіян, а з ними - дістався до міст України, а через міста до культурно обмосковщених чи ополячених українських „інтелігентів".

Ніколи звичай ставити „ялинку" в українських селах не був прийнятий, бо там панував НАШодвічний звичай ставити „Дідуха!

 

Ось що переказує наш визначний український етнограф, Степан Килимник, у своїй книзі „Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні" (том. І, стор. 22). Описуючи підготову до Свят-Вечора, дослідник наших різдвяних звичаїв подає ритуал вношення „Дідуха" в хату, який є чи не найважливішою ознакою початку великого Свята:

„Батько зі сином, увійшовши у клуню, здіймають шапки, вклоняються „Дідухові-Раєві". Батько бере колосяну квіточку у сина й кропить „Дідуха", а потім , схиливши голову, проказує, а хлоп'я повторяє: „...Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, зі Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров'я... Пошліть іще краще цього року!" — Берімо „Дідуха", синку, несімо Свята до хати!

Батько виходить з клуні перший — у правій руці „Дідух", під лівою пахою маленька в'язочка сіна. За батьком хлоп'я несе дві в'язочки сіна. Повільно і урочисто підходять до хати й стають перед сінешним порогом. Господиня слідкує з хати й у цей час бере книша, відчиняє хатні та сінешні двері й з легким уклоном зустрічає „гостей".

— Святки йдуть! — проказує батько.

— Святки прийшли! — проказує після батька хлоп'я.

— Шануємо й просимо „Дідуха" й вас завітати до господи! — відповідає господиня, несучи попереду книша в руках. А на столі горить запалена свічка. Господар, переступивши хатній поріг, побожно хреститься й вітає:

— Будьте здорові з Святами, з „Дідухом", з Святим Різдвом! Господиня бере з-під лівої пахи господаря сіно й розстеляє його на покутті, а господар урочисто ставить на ньому „Дідуха". Після цього хлоп'я кладе першу в'язочку сіна на стіл, а другу під стіл.

Коли входять з „Дідухом" у хату, всі тоді стоять мовчки. Установивши „Дідуха" на покутті, всі стають обличчям до „Дідуха", а господар промовляє:

„Наситив єси, напоїв, нагодував, нагрів нас і нашу худібку, оберіг нашу ниву — подай це ще цього року!"

„Дідух-Рай", — це місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів чи покровителів свого дому.

Ось чому така шана „Дідухові", чому така назва — тут замешкають душі-духи дідів-прадідів... А так, як усі душі померлих вважалися святими, то мусіли перебувати в раю. Тому то й сніп носить другу назву „Сніп-Рай".

„Дідух-Рай", крім перебування духів дідів та бога урожаю, символізував ще й новорічний урожай, добробут, багатство та долю людей.

Ось чому така шана „Дідухові", ось чому його несуть у хату з такою святістю й ставлять його на найпочеснішому місці та ставлять йому „божеську" жертвенну їжу — КУТЮ та „божеське" питво — ВАР.

На вілію входять у хату з „Дідухом", а краще сказати в „Дідухові", добрі духи Лада. Для них та для бога сонця улаштовується Свята Вечеря — Багата Кутя. Тому й вечори від „Щедрого Вечора" — вважаються й називаються „Святі Вечори", коли нічого не можна робити, крім догляду худібки, і коли „Дідух-Рай" стоїть на покутті.

Предки вірили, що на Багату Кутю — Святу Вечерю приходять усі добрі духи (душі) разом з Богом урожаю вечеряти. Тому то, коли сідають за Святу Вечерю, застеляють лавки, а перед тим, як мають сісти — продмухують місця, щоб не присісти духа (душі). Зрозуміло, що зайву мисочку та ложку ставили для добрих духів та для відсутніх членів родини.

Свята Вечеря-Багата Кутя — улаштовується на пошану добрих духів (душ) та Бога врожаю, скотнього Бога... Кутя та Вар — це божі жертвенні страви. А тому ця Ніч, як і всі Святі Вечори до Нового Року — належать духам... і Вечеря Свята, і Ніч Свята, і Вечори Святі".

Ми навели довший уривок Свят-Вечірніх звичаїв з книги етнографа Степана Килимника „Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні", а в тому уривку ролю „Дідуха", що він виконує у містерії Різдва , незалежно від того, що корені цього звичаю сягають дохристиянських часів, правдоподібно часів неоліту, біля п'яти тисяч років тому, коли предки нашого народу розвинули найвищу хліборобську цивілізацію Сходу Европи та передали нам свої звичаї, з вірою у безсмертність душі, пізнання добра і зла, пошану до свого роду, його поколінь, повагу до життя, до людей, до краси і правди.

Ми знаємо, що великі культури починалися лише тоді, коли народи починали осідати та займатися хліборобством. На ґрунті хліборобського життя розвинулася культура Єгипту, Мезопотамії, Малої Азії, Греції, Риму і України. Корені української культури є ровесниками найстарших культур овіту..

Пам'ятаймо, що ялинка-дерево — поширене в північних лісових теренах, замешкалих народами, що на декілька тисяч років пізніше стали осілими хліборобами, предки яких були або мисливцями-риболовами, або пастухами. Вони розвинули інші форми культури, чужі народам хліборобів від неоліту середземно-морського і понтійського центрів. Поза функцією естетичної декорації ялинка до наших почувань нічого не говорить. Якщо до наших предків перед прийняттям Христової віри „говорило" якесь дерево мовою „святого", то тим деревом був дуб. Це дерево нашої землі, на якій формувався наш нарід від своїх початків, на землі лісостепу. Під тим деревом наші предки молилися Богові, скликали віча, вирішували релігійні і державні справи. Таким деревом „святим" могла б бути ще наша верба. „Не я б'ю — верба б'є!" — кажемо у вербну неділю перед Великоднем. Та й на Зелені святки вербою, а не сосною „маїли" доми наші люди. . Ніколи ялинка в нашому народі не мала примінення „святого" дерева.

В моїй пам'яті з „ялинкою" пов'язаний був портрет „Гітлера-визволителя", що вдивляється в містику світел на „ялинці". З того часу залишилася в мене асоціяція того дерева з мисливцями, яким вбити людину — справа не більше звичайна, як вбити звіря. Вона теж і асоціюється з новими звичаями в Україні, пропагованими московськими окупантами, що затирають сліди давньої української культури, , тієї культури, що із звичаями тисячолітніми збереглася у формах Різдва та Великодня, яка ще жевріє в наших прастарих колядах, щедрівках, гаївках, писанках, у весільних піснях, у похоронних голосіннях...

 Скільки разів дивлюся на „ялинку" — перед моїми очима стоїть вислів В. І. Леніна: „Ціллю соціялізму являється не тільки зближення націй, але й їх злиття" (Твори, т. 22, ст. 135), або Л. Нагорної: „...З національного-специфічного усувається все, що віджиле і реакційне в побуті, традиціях, культурі, що заважає справі зближення націй і народностей. На соціялістичному ґрунті народжуються такі риси побуту, культури, соціяльної психології, які будуть по суті спільними для всіх радянських народів..." (Проти буржуазних фальсифікацій національної політики КПРС, ст. 170).

У боротьбі з традиціями українського народу у Святі Різдва „ялинка" займає головну ролю „усування національно-специфічного" та народжування рис культури „спільних для всіх радянських народів".

Про усування старих традицій писав Ленін: „...звільняють не відразу, не чудом, не з веління лозунга, резолюції, декрету, а лише в довгій і важкій масовій боротьбі з масовими дрібнобуржуазними (читай: національними — Б. С.) впливами" (Твори, т. 41, стор. 95).

 

„З середини 30-их років головним елементом Новорічного свята стає „ялинка", навколо якої зосереджуються всі розваги: карнавали, бали, концерти, ігри, вистави... З ініціятиви секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева вічнозелена лісова красуня стає центральним компонентом усіх новорічних дійств..." („Свята та обряди Радянської України", Київ, 1971, стор. 151).

Тож якщо ми хочемо бути справжнім НАРОДОМ, НАЦІЄЮ, а не насєлєнієм, відроджуймо НАШІ РІДНІ звичаї, свята і культуру!